Страница 38 из 41
— Не тягни! — почувся згори знайомий голос. — Тримай високо — нехай стомиться!
На дамбі стояв з велосипедом у руках Владик Хвостенко.
— Сам знаю! — сказав Юрко, міцно тримаючи вудлище. — Якщо волосінь не порветься…
— Поволі підтягуй до берега! — знову гукнув Хвостенко, а потім, кинувши велосипеда, хутко збіг униз, став поряд. — Я допоможу! Та не поспішай!
Юрко сердився. «І чого він прив'язався? Що йому тут треба? Причепився до нас, мов реп'ях! Тільки ми на греблю, — уже й Хвостенко тут! Невже щось підозрює?..»
Волосінь витримала. Юрко поволі, потихеньку підтягнув рибину до берега, на мілке. Вона, видно, стомилася, бо вже не рвалася і не била хвостом, а тільки в'яло опиралася, каламутячи під берегом воду.
— Підтягуй ще ближче! — прошепотів Хвостенко, похапцем скидаючи з себе штани і сорочку. — Під самий берег!
Він плигнув у воду і перегородив рибині шлях у море. Тепер, коли б вона й зірвалася, то не втекла б.
Юрко сміливіше потягнув, з води показалася сіра голова щуки.
— Тягни! Вже не втече! — щосили закричав Хвостенко.
Ще зусилля — і щука на березі. Але що то за щука! Такої Юрко ніколи не бачив — щонайменше п'ять кілограмів! Вона звивалася, била хвостом і роззявляла свого величезного рота.
Юрко схопив її за жабри, підняв. Вона сягала йому до самого пояса, та й то хвіст іще тріпався в піску.
Хвостенко виліз з води і мовчки почав одягатися.
В цей час долинув глухий рокіт мотора. З боку моря до них наближався човен.
Хвостенко завмер, прислухаючись. Потім кинув на пісок сорочку, яку ніяк не міг натягти на мокре тіло і раптом закричав:
— Гей, на човні, сюди! — і замахав руками.
— Що таке? Чого ти кричиш? — злякався Юрко.
— То мій човен! — радісно вигукнув Хвостенко. — Розумієш, хтось пливе на моєму човні! Я чую свій мотор!
Юрко миттю збагнув усе. На Владиковому човні міг пливти тільки Дзвонар. Кинувши щуку якомога далі від води, він підбіг до Хвостенка.
— Чуєш, не кричи!
— Чому б то?
— Я потім тобі поясню. Не кричи!
— Не заважай! Я хочу побачити того, хто пливе на моєму човні! — і знову закричав: — Гей, сюди!
Човен був ще далеко. Хтозна, чи почув Дзвонар той крик, чи ні, але, безперечно, міг почути.
Юрко кинувся до Хвостенка і затулив йому рота рукою.
— Не кричи, якщо хочеш мати свій човен! Чуєш?
Хвостенко заборсався, намагаючись вирватись із міцних обіймів.
— Ти що — здурів? Чи хочеш, щоб я пику набив? — прошипів він із злістю.
До них біг щодуху Сергій.
— Хлопці, що сталося?
— А-а, ви вдвох на одного! — закричав Хвостенко.
— Дурню, ніхто не хоче тебе бити! Очумайся і замовкни! Я все поясню! — вигукнув Юрко, відчуваючи, що не втримає Хвостенка.
— Що ти поясниш?
Юрко розвів руки — Хвостенко заточився і впав на пісок. Але зразу ж схопився і став насупроти хлопців, мов забіякуватий цап.
— На твоєму човні — Дзвонар! — тихо, але з притиском сказав Юрко, показуючи на море. — Дзвонар! Ти розумієш? Твій крик може сполохати його — і тоді човна поминай як звали!
— Н-не може бути! — не повірив Хвостенко. — Звідки ти знаєш?
— Я бачив його в порту Новому. То він украв твій човен на острові після того, як ми сполохали його в курені.
Хвостенко мовчав. Здається, він починав розуміти, яку важливу новину почув щойно.
— Що ж робити?
— Перш за все — не наполохати Дзвонаря, — сказав Юрко. — А по-друге, коли побачиш де його, сповістиш нас або капітана Федорченка. Ти його знаєш…
Тим часом Сергій, не звертаючи уваги на їхню розмову, в бінокль стежив за човном, що віддалявся. Дзвонар пильно придивлявся до греблі, тільки вряди-годи кидав бистрий погляд вперед, щоб не наскочити на зустрічне судно.
— Так, це він! — сказав Сергій. — Треба негайно сповістити капітана Федорченка!
РОЗМОВА ОПІВНОЧІ
Додому Юрко прийшов о десятій годині вечора. Розумів, що мама давно виглядає його і хвилюється. Але що він міг зробити? У другій половині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він дуже зацікавився тим, що Хвостенко на слух міг упізнати роботу мотора на своєму човні.
— Ну, от, — помовчавши, сказав він, — настає вирішальний час. Бандит появився і, без сумніву, почне діяти. Поскільки ми знаємо, що він не зупиняється ні перед чим і без вагання може піти на вбивство, я забороняю вам виявляти себе, вступати з ним у контакт, розмовляти. Ваше діло — ловити рибу і спостерігати. Кожні десять хвилин мимо вас проїздитиме наша машина, в якій сидітиме в цивільному або Дубко або Соколов. Все, що помітите підозрілого, скажете їм… А Владику доведеться з нашими людьми почергувати і вночі. Згода? З матір'ю я домовлюся.
— Згода, — тихо сказав Хвостенко.
— От і гаразд. А сьогодні вже й додому пора.
Потім… Солодкий спогад примусив бентежно забитися серце. Попрощавшись із Сергієм, він провів додому Марту. Не йшов, а летів, мов на крилах, бо поруч була Марта. І хай він у темряві не бачив її лиця, зате чув голос.
Ось чому Юрко запізнився додому. Але матері про це не сказав. Та, власне, вона і не питала. Мовчки похитала головою, побачивши його обсмалене обличчя і вигорілий чуб, і сказала:
— Іди вечеряй, бродяго!
А коли Юрко вийняв із відра щуку і підняв перед собою, сплеснула руками.
— Лишенько! Що ж нам робити без холодильника! Ми й за тиждень з нею не впораємося!
Поки Юрко вмивався і вечеряв, мати поралася біля рибини, а коли він помив руки і, позіхаючи, попрямував до своєї кімнати, вона запитала, показуючи на підвіконня, де лежали батькові подарунки.
— Звідки це у нас?
По голосу Юрко зрозумів, що мама дуже схвильована.
— Це подарунки від батька, — відповів тихо. — Адже ти вже сама здогадалася!
— Він був тут?
— Був.
— Чого він приходив?
— Приніс подарунки, — відповів Юрко.
— Я не про те, — роздратовано кинула мати. — Чого він опинився в нашому місті?
— Він приїхав сюди назавжди…
— Цього ще не вистачало!
— Влаштувався тут на роботу в автогосподарстві. Працює на вантажній машині…
Мати довго мовчки дивилася на сина.
— Юрчику, — промовила тихо, але твердо, — завтра віднеси ті подарунки назад! Віднеси і віддай! Скажи, що ми від нього подачок не хочемо!
— Мамо! Але ж він від щирого серця! Як ти не розумієш?!
Мати підвела голову. Очі її гнівно блиснули.
— А де було його щире серце тоді? Коли покинув нас з тобою самих?.. Найтяжчі роки ми з тобою вже пережили, сину… А далі нам буде легше… — голос її тремтів, переривався. — Тепер він нам не потрібен!
З її очей бризнули сльози. Юрко розумів, які ті сльози пекучі й важкі. Бо не раз і не два за ті роки, відколи себе пам'ятає, бачив її в тузі й зажурі… Але хіба батько йому не потрібен?
— А мені батько потрібний! — сказав уголос, хоча знав, що завдасть цим матері болю.
— Юрчику!
— Так, мені потрібний! Чомусь ти думаєш тільки про себе, про свої болі й жалі, а що думаю я, — тебе не цікавить і не хвилює!
— Як не хвилює? Я для тебе живу!
— Я знаю. Ти живеш для мене, все мені віддаєш найкраще. Я ціню це. Але ти повинна і мене зрозуміти… Я не знаю, що сталося між батьком і тобою, але мені хочеться, щоб у мене, як у всіх, був батько! Щоб я міг його бачити, говорити з ним! Чому ти мені забороняєш це?
Мати сиділа, опустивши плечі, а на її зажурених очах бриніли сльози. Вона була вражена Юрковими словами і, очевидно, не знала, що відповісти…
Юрко схаменувся і замовк.
Вони сиділи, не дивлячись одне одному в очі. В квартирі стояла напружена тиша.
Нарешті, мати зітхнула і хустинкою витерла сльози.
— Гаразд, Юрчику, зробимо так: свій подарунок залиш. Ти вже, бачу, зовсім дорослий… То й роби, як знаєш… А мій — поверни! Мені нічого не треба! Так і скажи! Не треба!
Вона підвелася, виключила світло, і Юрко зрозумів, що розмову закінчено.