Страница 35 из 41
Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.
Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:
— Я слухаю.
Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.
— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?
— Так точно.
— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?
— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?
— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!
— Що-о? Де ти його бачив?
— На Дніпрі. Має моторний човен…
— Чим же він займається?
— Шукає гроші, документи і акваланг…
— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?
— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…
— Хто пообіцяв?
Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.
— Та ні, знаю…
— Хто ж це?
— Це… Василь Петрович Романюта…
На цей раз довгенько мовчав капітан Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.
— Твій родич? — нарешті, спитав він.
— Так…
— Де ж він?
— Ось тут, біля мене.
— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?
— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.
— А як ти потрапив у порт Новий?
— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.
— Де ж твої товариші?
— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.
— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..
— Що ж нам робити, Петре Івановичу?
— Вам — нічого. Пливіть додому.
— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..
— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?
— Зрозумів.
— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.
— Зрозуміло. А як же скарб?
Капітан засміявся.
— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?
— Так.
— Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!
— До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе.
Той узяв трубку — дмухнув у неї.
— Василь Петрович Романюта слухає.
— Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?
— Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву.
— Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?
— До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…
— Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?
— Так.
— Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?
— Безперечно.
— Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!
Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.
— Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.
— У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко.
— Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…
— В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…
— Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!
— Дякую. До побачення!
Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:
— Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.
— Чув.
— Ну от, — про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж — піднімайте парус і гайда додому!
— Але ж… — хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав:
— Ніяких «але»! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега — а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає — і кінець!
Вони вийшли на пустинну вулицю.
Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням.
Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько.
— Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш?
— Ні, звичайно.
— От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! — і він обняв сина за плечі.
КАПІТАН ФЕДОРЧЕНКО
На другий день по приїзді додому Юрко встав пізно. Мама уже пішла на роботу, залишивши в кухні на підвіконні сніданок.
Настрій був чудовий. Після стомливої подорожі добре виспався. Відчував таку легкість у всьому тілі, що, здавалося, вийди на гору, підстрибни — і полетиш, полетиш.
Зробивши зарядку і вмившись, узявся за сніданок. Снідав стоячи, бо сісти було ні на чому. Їв, а думками був на березі Дніпра, де стоїть хата Марти, уявляв, що зараз робить дівчина.
Його думки перервав дзвоник.
Хто б це міг бути?
Він клацнув замком — двері відчинилися. На площадці стояв капітан Федорченко.
— Ви? — здивувався і одночасно зрадів Юрко.
— Я. Добрий день. Дозволиш зайти, Юрко?
— Будь ласка. Заходьте. Тільки у нас — бачите? — і сісти ще ніде…
— Не турбуйся. Я, власне, за тобою. Час маєш?
— Маю. Канікули ж.
— Ось і добре. Тоді збирайся — поїхали.
— Куди?
— Спочатку до твоїх друзів, — вони мені теж потрібні. А потім — у міліцію. Порадимося.
— А що мені збиратися? Я готовий, — сказав Юрко.
— Тоді ходімо.
Капітан був невисокий, але стрункий. Обличчя мав по-дівочому красиве, ніжність і білизна якого ще більше відтінялася чорним, як воронове крило, волоссям. Та найбільш примітними в зовнішності капітана були очі — сині, лагідні, опушені густими чорними віями.
«Ніяк не схожий на міліціонера, — подумав Юрко. — Йому б піонервожатим бути або вчителем».
Внизу їх ждала машина.
— Показуй дорогу, — сказав капітан, запрошуючи хлопця на переднє сидіння. — Хто ближче живе — Сергій чи Марта?
Через півгодини всі четверо — Юрко, Марта, Сергій і капітан Федорченко — зайшли в приміщення міліції.
Кабінет у капітана був невеликий: стіл, шафа, сейф, диван і кілька стільців. Та ще на стіні — велика карта міста.
— Сідайте отут, на дивані, щоб видно було карту, — сказав капітан. — Розмова буде серйозна…
Сам він сів не на своє робоче місце, за столом, а тут же, біля дивана, на стільці. Помовчавши якусь мить, капітан Федорченко сказав:
— Дякую вам за ту допомогу, яку ви подали нам у розшуках небезпечного злочинця і скарбу, викраденого ним.
— То скарб уже знайшли? — вихопився Сергій.
— Чого поспішаєш? Помовч! — Юрко стиснув рукою його коліно.
— Скарб іще не знайшли, — усміхнувся капітан. — Але я не сумніваюся, що знайдемо. Ми тут з товаришами розробили один план, з яким я вас хочу зараз познайомити, оскільки на вас покладається досить відповідальне завдання.
Друзі переглянулись. У Юрка від захоплення заблищали очі, а Сергій став куйовдити п'ятірнею свою чорну густу чуприну.
— Скажу вам по секрету: Дзвонаря ми могли б і зараз узяти, але тоді може статися так, що загине скарб, а правильніше сказати — загинуть дуже важливі для науки археологічні знахідки. Ми про них дещо знаємо з показань відомого вам Онуфрія Глечика. Виявляється, то дуже красиві золоті та бронзові речі — статуетки, кубки, блюда, вази, жіночі й чоловічі прикраси, зброя. Загальна вага скарбу, на думку Глечика, близько двох пудів! Дзвонар, тікаючи на таксі з міста і помітивши, що його переслідують, утопив скарб у Дніпрі…