Чорний екватор

Глянувши на хлопця, Джомо мало не скрикнув. Це був Кунгу, наймолодший брат Комебі.

— Що сталося, Кунгу? — запитав він. — Як ти сюди потрапив?

Якось чудно глянувши, хлопець знеможено сів на землю, закрив обличчя руками і зненацька заридав. Усі стовпилися навколо. Комебі нахилився до брата, обняв його за худі плечі. І тоді хлопець, захлинаючись від хвилювання, розповів:

— Учора на Гавіру напали мзунгу… Мені пощастило втекти. А всіх повезли в «Апландс», у концтабір… Нашого батька Ламу командир мзунгу забив посеред крааля, а старого Ваїра Карумбу палили вогнем, випитували, де Джомо… Та з нього нічого не витягли, і тоді почали катувати всіх підряд…

Настала тиша. Всі дивилися на Джомо — що він скаже?

Джомо довго мовчав, стиснувши зуби, потім важко глянув на стомлених, схудлих людей.

— Ми не простимо цього мзунгу. Вони вигнали нас з нашої землі, а тепер хочуть зовсім знищити! І для цього білі кати вигадали концтабори, де морять голодом наших людей! Для цього вони висилають нас на острови, де вже загинули сотні і тисячі кікуйю, вакамба і масаїв! Чи довго ж будемо терпіти! Настав час помсти. Ми нападемо на «Апландс», визволимо наших братів і сестер, а вбивць покараємо лютою смертю. До зброї, кікуйю! До зброї, масаї!

Загін почав готуватися до походу. Джомо наказав воїнам перевірити зброю і визначив маршрут… З жінками й дітьми лишалися літні чоловіки. Джомо хотів зоставити й Антоні, але той категорично відмовився, виявивши непохитне бажання взяти участь у нападі на концтабір.

— У мене, Джомо, не менше підстав ненавидіти цей витвір цивілізованих канібалів, ніж у тебе, — сказав він.

Того ж вечора загін вирушив у похід.

Повстанці йшли безперервно всю ніч. Над ранок зупинились у вузькій глибокій долині за милю від концтабору. Тут Джомо розділив загін на дві групи, щоб ударити на табір з двох боків.

Домовившись з Комебі, який командував однією з груп, про дальші дії, Джомо дав знак виступати. Комебі відразу ж зник з своїми людьми в пітьмі.

Обережно, мов чорні тіні, бійці Джомо перейшли дорогу і наблизилися до табору.

ШТУРМ

Високі скелі та глибокі ущелини, що оточували табір, давали змогу зосередити бійців на відстані двохсот кроків від дротяної огорожі. Партизани завбачливо перерізали телефонну лінію в двох місцях. За милю від табору засада з десяти чоловік стерегла, щоб жодна машина ворога не прорвалась ні до табору ні з нього.

Джомо лежав на скелі. Крізь зелені кущі йому було видно весь табір. Вартові, нічого не підозріваючи, спокійно ходили біля огорожі з рушницями. Було ще дуже рано, але сотні в'язнів уже сновигали понад струмком — голод не давав їм спати. Небо поголубіло, зарожевіли легенькі довгасті хмарки. Але в ущелині стояли ще сутінки: вранці і ввечері сюди не досягали промені сонця.

Пора! Обидва загони мали розпочати атаку одночасно.

Джомо витягнув ракетницю і вистрілив, червона куля плавно злетіла вгору і опустилася за табором. Це був сигнал для загону Комебі. З протилежного боку табору почулися крики й постріли. Комебі пішов в атаку. Тоді Джомо поклав на камінь рушницю, прицілився і вистрілив, вартовий на сторожовій вежі біля кулемета клюнув головою і завмер. В ту ж мить затріскотіли постріли товаришів. Ще два вартових упали, скошені кулями.

— Вперед, друзі! — гукнув Джомо і, зсуваючи каміння та приминаючи кущі, поповз униз.

З ущелин, з-за скель і кам'яних брил висипали повстанці. Від їхніх сірих сорочок зарябів весь простір між горою і табором.

В першу мить варта розгубилася, та ось із лівої вежі уривчасто, мов. захлинаючись, ударив кулемет. З будинку комендатури теж пролунали постріли. Повстанці припали до землі. Кожен шукав ямку, камінь, горбочок і залягав там.

Тільки тепер Джомо зрозумів, які довгі ці двісті метрів, що відділяли їх од табору! Він підвівся, пробіг пригинаючись кілька метрів уперед і впав за каменем. Поряд з ним ліг Антоні.

— Поки не знімемо кулемет, нічого й думати про успіх операції! — сказав лікар. — В тебе є гранати?

— Дві, — відповів Джомо.

— Давай їх сюди!

Джомо віддав гранати Антоні, і той швидко поплазував до вежі. Кулеметникові, що засів там, було добре видно всю місцевість, де залягли повстанці, і він міг розстрілювати їх на вибір. Час від часу кулемет плював вогнем, посилаючи смерть. Раптом глухо пролунало два вибухи, і кулемет замовк. То Антоні закидав вежу гранатами. Джомо схопився на ноги, радісно крикнув і кинувся вперед. За ним стрімголов помчали до табору всі інші. Тепер уже ніщо не могло стримати їхнього навального руху вперед!.. Пролунало ще кілька вибухів — і в повітря полетіли стовпи та обривки дроту. Шлях був відкритий!

Джомо одним з перших увірвався в табір. В'язні, відчуваючи підтримку, накинулися на полісменів і почали виривати в них з рук зброю. На допомогу їм підоспіли повстанці.

Але частина охоронників засіла в комендатурі і звідти обстрілювала наступаючих.

— Дедані, візьми гранати, підповзи і закидай ними будинок! — наказав Джомо. — Ми підтримаємо тебе вогнем!

Бійці залягли навколо комендатури. Від куль з дощаних стін будинку летіли жовті тріски. Дедані разом з чотирма бійцями поповзли вперед. Вони непомітно наблизилися до будинку кроків на тридцять і, раптово підвівшись, закидали його гранатами. В проломі стіни з'явилося біле простирало: охорона табору здавалась. Незабаром припинилася стрілянина і на інших вежах. Бій закінчився.

Над ущелиною запанувала тиша. До повстанців, сяючи радісними усмішками, підходили в'язні.

— Брати! — звернувся до них Джомо. — Тепер ви вільні! Хто хоче, хай іде до нас, у ряди борців за волю народів Кенії! Наші вороги сильні: вони зроблять усе, щоб знову загнати нас за колючий дріт! У Кенії — десятки концтаборів. Уся наша країна — це страшний концтабір! Усюди ллється кров наших братів і сестер… Кенія — сонячний і багатий край! Але сонце тут сяє не для нас! його заступили мзунгу — білі плантатори, і чорна ніч упала на наші серця і на душі наших предків! Чорно і сумно під екватором!.. Але ми своєю боротьбою, своєю кров'ю засвітимо на нашій землі сонце свободи! Ми розірвемо ланцюги рабства і неволі, як розірвали їх уже багато народів нашого континенту!

Сотні чорних рук із стисненими кулаками піднялися вгору. Ось вона — сила! Народ піднімається… Він уже бере в свої мускулясті руки справу визволення своєї батьківщини!

Але чому серед в'язнів не видно нікого з Гавіри? Джомо не встиг запитати. До нього протиснувся Комебі. Голова його була обв'язана білою шматиною, крізь яку просочувалася кров. Джомо кинувся до товариша.

— Ну, де наші? Ти розшукав?

— Нема твого батька, командире… Замучили, недолюдки! А на решту людей Гавіри страшно глянути — такі скатовані!

Джомо аж заскреготів зубами.

— О Нгаї! — простогнав він. — Ти знаєш, я ніколи не хотів крові, але мзунгу заслужили смертної кари!.. Комебі, хай скривджені люди самі судять своїх катів. — Джомо показав на полонених. — Ці звірі мають дістати по заслузі.

Десь за годину вони покидали розгромлений табір. Зброю, продукти і одяг, захоплені в таборі, роздали бійцям і в'язням, що вступили до загону. Майже всі чоловіки з Гавіри пішли з повстанцями. Табір спустів. Із-за гірських вершин сходило велике червонясте сонце.

КІНЕЦЬ НІАБОНГО

Загін Джомо Карумби повертався в гори May. Надвечір передові частини прибули в табір, який відразу ж сповнився веселим гамом. Жінки з радістю зустрічали воїнів. Не було серед них тільки Коване. Це здивувало Джомо, і він пішов розшукувати дівчину. Жінки готували вечерю — смажили кукурудзу, варили кофе. Джомо спитав, чи не бачили вони Коване. Одна з них відповіла, що Коване і Нтомбі, дружина Комебі, пішли до струмка прати білизну.

— Коли це було? — опитав Джомо.