Страница 17 из 124
— Спасибі тобі, Якубе.
За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по–дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.
Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.
Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.
Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв’язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.
— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.
— Чому? — аж скрикнув я.
— Гамід зараз у великій пошані у бейлер–бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом… За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.
— О Аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?
— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому полку спагіїв у долині Бялих скель.
Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.
— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі полкові таємниці… Ми захопили полкову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер–бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб’ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді… Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув’язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня… А тебе вважають зрадником.
— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коня! Я повинен викрити і покарати негідника!
Але Младен остудив мій запал.
— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати… Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити… Але ти не можеш з’являтися відкрито в ставку бейлер–бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.
Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч пісень, казок, легенд, умів добре грати на сазі [36], і мені не важко було б зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і придбати відповідний одяг і саз. Я сказав про це воєводі, і він схвалив мою вигадку.
Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці [37]і поношеному джеббе [38], стоптаних чарухах [39]з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою — таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького стану і попрямував до Загори.
Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого–ліпшого гайдука, від імені бейлер–бея обіцяна винагорода.
Там я дізнався, що малого Ненка бейлер–бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.
В одному я не мав успіху — ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер–бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер–бея тижнів два чи три тому.
Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.
І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.
Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив’язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.
Коли вони під’їхали ближче, я мало не скрикнув: то справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його пізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.
Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я ніби онімів — стою і не можу вимовити й слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима й усміхаюся, мов бовдур, усміхаюся від радості, що зустрів його після стількох років пошуків.
Нарешті я схаменувся і вклонився.
— Слава Аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, — сказав я. — В цих горах я звик зустрічати самих пастухів і каратюрків [40]. І всі вони такі бідні, що меддахові доводиться живитися черствими коржами і джерельною водою.
— Якщо ти потішиш нас солодкозвучними піснями, то можеш розраховувати на добрячий шмат смаженої баранини з перцем і глек холодного айрану [41], — сказав Гамід.
— Дякую, ефенді, — відповів я з радістю, бо запрошення до замку наближувало, як я думав, час помсти. — Коли завітати до вас?
— Надвечір.
Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе мав пістоль, а в потайній кишені — невеликий кривий кинджал.
Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які мав йому сказати. Мені привиджувалось Гамідове обличчя, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий… Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я вночі проберусь у спальню Гаміда — і він помре в своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика [42].
Про себе я не думав. Страху не було.
Крім Гаміда, що, мов султан, сидів не на міндері, а у високому м’якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два чи три охоронці, а на галереї, задрапованій квітчастим серпанком, чулися жіночі й дитячі голоси. Гамід, видно, зібрав усіх домочадців, щоб послухати мандрівного меддаха.
Слуги розіслали посеред зали гарний килим, поклали для мене широку подушку, а збоку поставили глек айрану, щоб я міг, коли співатиму, промочувати собі горло.
Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні злигодні й поневіряння, яких я зазнав, шукаючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого полку, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?