Страница 106 из 124
Арсен замовк. Ромодановський важко підвів голову:
— Що ще сказав візир? Усе кажи!.. Нічого не приховуй!..
— Він сказав: «Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого боярина Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану–паші в подарунок!..» Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.
Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав:
— Боже, навіщо ти посилаєш мені таке страшне випробування!
Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина:
— Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира… Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара–Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин… Ну, то хай бере його!
Помітивши напруження і подив на обличчі козака, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потім, закривши за ним важкий полог, продовжив свою думку:
— Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти…
— Однак турки не можуть його взяти! — заперечив князь. — Сьогоднішній їхній штурм закінчився, як і всі попередні, відступом… До того ж — зруйновано тільки місто, а фортеця майже не пошкоджена! В ній багато гармат, пороху, припасів…
— Але ж, боярине, не забувай і про сина… У мене самого серце кров’ю обливається при одній думці, що Чигирин треба здати. Та що вдієш?.. Чигирин — не Україна і не Москва! Ми зірвемо фортецю, підпалимо місто — і хай тоді Кара–Мустафа виїжджає білим конем на Чигиринську крем’яну гору! Не велика для нього буде радість!
— Що скаже цар Федір Олексійович! — вигукнув боярин.
Видно було, що в душі він погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цілковитого підкорення османами України, а тим більше Москви, та він боявся, що ця здача, від якої залежить життя сина Андрія, розцінюватиметься і в Україні, і в Москві як поразка.
— А що скаже цар, коли турки відступлять? — наполягав на своєму Самойлович. — А що вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, — підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства… Візир знає про це. Йому лишається один шлях — тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! і військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови… Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!
Ромодановський довго мовчав. Потім зітхнув і сказав глухо, крізь сльози:
— Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу… Завтра і позавтрьому Кара–Мустафа почне новий штурм, і ми повинні бути готові до того, щоб відбити його! Тому я сьогодні введу свіжий стрілецький полк, а тебе прошу підкріпити залогу міста полком сердюків.
У Самойловича опустилися руки. Цей наказ — смертний вирок для Андрія. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, підійшов до боярина — обняв за плечі.
Ромодановський довго стояв непорушно, затуливши обличчя долонями, потім болісно застогнав і прошепотів хрипко:
— Сину мій, прости мене!
5
Вийшовши з намету воєводи, Арсен деякий час постояв на піщаному горбі, звідки було видно Чигирин і турецькі окопи по той бік Тясмину. Синя надвечірня імла піднімалася з лугів і поволі окутувала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострілу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася від гарматної стрілянини і вибухів бомб, від тупоту і крику багатьох десятків тисяч вояків.
Арсен намагався крізь імлу розгледіти у місті будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий він?.. Ідучи до князя Ромодановського, мав намір ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому воєводі…
Навпростець, пологим піщаним схилом, попростував він до Калинового мосту.
Чигирин тих часів — досить велике місто, розбудоване на похилій рівнині під стрімкою Чигиринською, або Кам’яною, горою. Земляний вал з палісадами тягнеться від Тясмину аж на південний край Кам’яної гори, на якій височить могутній замок, викладений із рудуватого тесаного пісковика.
Незважаючи на ніч, у місті гамірно. Горять вогнища. Снують чорні тіні стрільців і козаків. Іноді проскаче вершник.
Арсен з Гривою і Кузьмою Рожковим зупинилися біля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття — великий гурт вояків. У колі, на сосновій колоді, сидить кобзар. Червонясте світло падає йому на зморшкувате темне обличчя, на біле волосся, острижене «під макітру». Кобзар поволі перебирає струни кобзи — лунають ніжні мелодійні звуки. Вони полонили слухачів. Вояки завмерли. Хто сидить на землі, хто на колодках під тином, хто стоїть, задумавшись і підперши голову рукою.
Тихо, з щемким болем і лагідно–тривожним смутком лине в темну ніч журлива пісня.
Із–за гори кам’яної
Голуби літають.
Не зазнав я розкошоньки —
Вже й літа минають.
Стоять у задумі воїни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум’я, другий думає про щось своє, потаємне, третій ледь чутно підтягує кобзареві.
А над ними — на тлі темного зоряного неба — бовваніє стрімка, могутня Кам’яна гора.
Чи не з–за неї літали білі голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворі гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею України, жив той кобзар–співець, що склав цю задушевну пісню, якій судилося пережити віки і своїм тихим смутком і глибокою мудрістю тривожити людські серця? Чи не на цьому мості через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кіньми свої марно втрачені літа і прохав їх повернутися до нього в гості?
Наздогнав я літа свої
На калиновім мості,
Ой верніться, літа мої,
Хоч на час у гості!
Арсен стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим і високим нескладним Гривою. Слухав — і дивувався: яку то силу має пісня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибинні сили, які, мов підземні води, до пори до часу здержувані холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню і зануртували могутнім водограєм.
Пісня навіяла спогади про Златку. На козака глянули темно–сині, з іскорками очі, ніби шматочки зоряного неба перед сходом місяця. Тільки смутні і далекі–далекі… Чому?.. Арсен здригнувся. Невже тоді, коли до щастя — один крок, невблаганна війна зруйнує його, проведе між ним і Златкою межу, яку не в силі переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька і водночас далека, ти стала ще жаданішою, ще ріднішою! Ти ввійшла в серце, як пісня, і, як пісня, назавжди залишишся в ньому!
А кобзарева пісня будила вже нові думки і почуття.
Десь там, у темряві, зовсім недалеко, за міськими стінами, причаївся хижий ворог і, може, саме в цю мить готує підкопи, щоб проникнути в місто, набиває порохом гармати, щоб зі сходом сонця посіяти смерть і вбити цю пісню!.. Затоптати в землю її разом з душею людською. А саму землю потім зробити своєю…
Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні — душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Роботар! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, — плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!
У серце Арсенове хлюпнула холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам’яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!