Піца «Гімалаї»

Перша піца мала доставитися геть неподалік, на Куренівку. У приватний сектор. Редька трохи покоптила небо в заторі — народ масово ломився з центру на околиці додому, до котлет, серіалів і боулінгу в торговому центрі неподалік — і, попетлявши трохи вузькими покрученими вуличками з приватними будинками, нарешті дісталася до великої кам’яниці, загородженої кованими воротами й оздобленою євро-відсутністю найменшого натяку на добрий смак.

Редька подзвонила у дзвінок, викликавши на світ Божий страхітливу мелодію з пісні чи то Алли Пугачової, чи Іріни Алєгрової.

Їй відчинили не відразу. Видно, довго й прискіпливо розглядали спершу на відеомоніторі.

— Параноїки хрєнові… — крізь зуби прогарчала Редька. — Піца пош! — якомога пронизливіше прокричала вона.

Ворота з шумом, достойним фільму за романом Кіра Буличова, роз’їхалися в боки. На порозі постав не космонавт у скафандрі, а звичайний лисуватий дядечко в смугастому халаті й золотих домашніх тапочках.

— А-а, пріпейд заказік.

Побачивши Редьчину недовірливу пику (насправді то була реакція на «заказік»), лисий у тапках хутко виправився:

— Пріпейд заказ. У самий раз.

Він похапцем забрав із Редьчиних рук коробку з піцою, похапцем розписався у запропонованому аркуші й круто розвернувся на своїх уявних золотих каблуках.

— Спасіба, дєвушка. Щасліва! — проговорив він чи то ротом, чи дупою, віддаляючись від Редьки в бік свого кам’яно-рожевого будиночку. Гібрид хатки Барбі з вічною плебейською мрією про власний замок, подумала Редька, допетравши, що чайових чекати годі. Ворота голосно й невідворотно зачинялися. Редька вилаялася високим стилем, процитувавши Махатму Ґанді:

— There is enough for everybody’s need, but not enough for everybody’s greed.

Сіла на скутер. Що за халепа? Завжди з першого разу заводився, а тут глохне, як вчителька молодших класів після сорока років нервової роботи. Класно кінчається тиждень — на дурняк з’їздила в цю сраку з піцою. Голодна сама, як собака. Та піца, що жлоб у тапочках забрав, ще й пахла так, що серце виверталося. Дивно, що всі інші Редьці не пахли зовсім. І холодними якимось були. Ну, в багатих свої уявлення про добру їжу. Як і про гарні будинки. Редька не встигла ще раз оглянутися на довколишню «красату», як поряд із пафосними воротами відкрилася звичайна собі фірточка, звідки вискочив той самий смугасто-золотавий дядя. Тільки цього разу кволі волоски довкола його лисинки поставали майже дибом, а сама лисина налилася пурпуром, як майська ружа.

— Ей, падруга, нє так бистра! — заверещав він. — Ета шо ти мнє прівєзла такоє?! Піцу што лі?

Редька отетеріла.

— Піцу. А що ж іще?

Лисина стала з кольору ружі кольору півонії.

— Ти чьо, авца? Ти каму хаміш тут?!!

— Я? Я не хамлю. — Редька розуміла, що в дяді поїхав його лисий дах, і ще раз спробувала завести мопед.

— Ета шо — шутка такая у вас?!

Дядя натис коло фірточки на якусь невидиму Редьці кнопочку. Наче з-під землі вискочили, як їх Редька називала потім, «двоє із ларца», блискавично стягли Редьку з її мопеда, сам мопед гупнув на землю, і потягли її в кам’яні хороми.

Слідом за ними в хороми зайшов і дядя, що відразу ж заходився істерично шукати якісь номери у своєму мобільному.

— Как, блядь, фамілія етай йобанай адвакатши? — верещав він фальцетом, питаючи чи охоронців, чи батареї в домі — результат був ідентичним. До одної з батарей охоронець причепив Редьчину праву руку. «Якийсь несправжній наручник… — мелькнула в Редьчиній голові віддалена думка. — З секс-шопу, чи що?»

Праву руку вона колись давно в дитинстві покалічила на саночках. Ну, не щастило дитині в зимових видах спорту. Змагаючись з одним малим родичем, вгаратала його в ковану огорожу, а сама відтак впилялася в сосну, невдало розквасивши правицю — та так, що зламалися одразу великий палець і мізинець.

Рука з того часу зажила і працювала нормально — почерк і так у неї завжди був не дуже. Тільки зрідка, як казала бабця, «на погоду», руку могло покручувати. А так, то самі переваги — рука вільно скручувалася в трубочку, так що можна було запросто носити, наприклад, веселі дитячі браслетики замість нудних дорослих. Тому, як тільки охоронець із м’ясним лицем зробив свою справу, Редька, попри весь свій страх, секретно втішилася. І хвилин за десять чи за півгодини — хто зна, скільки насправді минуло, поки їм жлобам набридло споглядати її кисло-невинне обличчя й вони вийшли на балкончик «пакуріть», Редька без особливого зусилля вислизнула з наручника й незачинених дверей «пріхожей с камінам». Смугастий дядя горлав десь уже нагорі, криючи хуями всіх, кого можна, й обіцяючи позапихати їм шматки тої піци не важко здогадатися куди. Може, Редька переплутала коробку й принесла йому курку замість лобстера? А на курятину в нього алергічна реакція, і він починає спорадично нестися?

Підняти мопед виявилося важче, ніж відкрити фіртку зсередини — всі ці понти з воротами на заздрість і страх ворогів виявилися смішними.

Хоч цього разу мопед завівся з першого разу. В багажничку ще була інша піца, менша, везти її слід було в центр, але чорта зо два. Редька чимдуж тікала подалі, не дивлячись, тиснучи на кнопку швидкого виклику Соні в телефоні. Зв’язок з абонентом відсутній.

— Шо це за хуйня, Сонічка?! — питала риторично Редька в телеграфних стовпів і маршруток. Що, як на зло, блокували рух на дорозі з особливою завзятістю.

Їй приходила купа смсів. Читати їх могла Редька хіба на світлофорах. Половина чогось була пустою. В деяких йшлося про те, що Соня знову на зв’язку. Дзузьки — варто було Редьці набрати сестру, як вона знову була поза зоною досяжності.

Черговий смс. Редька вже готова була запустити телефоном у лобове скло найближчого «Богдана». Вона чудово розуміла, що жлоби куритимуть не вічно, і щойно вони з’ясують свою дорогу пропажу, як за нею поженуться. Біжи, Редько, біжи!

«Номер рейсу VV3482. Сьогодні. 19.40. З собою паспорт».

Редька вже нічого не розуміла. Куди їй їхати, куди летіти, де ховатися? Єдина людина, що могла би хоч щось пояснити — Соня — тупо від неї морозилася. Редька на автоматі, нагло долаючи затори, мчала додому. Як мінімум, там лежить той паспорт.

В ліфті відчула, як щось тисне й колеться за поясом. Дістала запханий туди файл із рахунком про оплату. Знічев’я глянула на папірець. Що за…? Почекайте хвилиночку. (Редька аж забула вийти з ліфту, від чого він закрився, й довелося чекати, поки стара дротяна коробка прийде до тями).

Навіть із Редьчиним небагатим досвідом було ясно, що тут щось явно не так. Що за «разова ліцензія № 9876/2-10» від засмальцьованої дати? При чому тут «зовнішньоекономічні операції» до піци з морським гаддям і грибами, наритими свинями? І чого це ціну за піцу написано з п’ятьма нулями, ще й у заокеанській валюті??? Навпроти підпису голомозого гурмана стояло слово «начальник» і довга назва якоїсь мутної контори. Що за підстава, дорогенька Соню?

Редька забігла додому, кинулася в кабінет, де в шухляді татового столу лежав її закордонний паспорт. Поряд, у конвертику, лежали виручені за джіпіес гроші й листівка з Ляйпціга. Плюс іще новий джіпіес та купа несортованих паперів, що трапляли до неї останнім часом. Редька загребла усе разом і кинула до наплічника. Ще раз набрала сестру. Відповіді не було. Визирнула у вікно. О, знайомі личка, як добрі горщики! Братки-жлобки висипали з не надто дорогої, як на претензії їх білого хазяїна, машини, й роззиралися навколо з тупим виглядом. У російських фільмах штибу «Брігада» такий, либонь, вважається крутим. Цікаво, як так швидко вирахували, де вона живе. Чи, може, таки слідкували?

Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.

Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.