Піца «Гімалаї»

…Я помилився про склад групи. Зранку приєдналося до нас ще ціла делегація місцевих, на провідників не схожих. Один — взагалі, монах..? Куди це поділася полковнича конспірація? Здається, тут навіть сільські пси знають про страшну воєнну тайну більше за мене. Одягнуті всі багато і яскраво. Німа каже, що це місцеві старійшини, а два з них — «шамо», щось на кшталт тимчасових війтів. Оце і все, що він каже. Місцеві увесь день збуджено розмахували руками і щось намагались пояснювати Німа, а той полковнику і індусам. Але А, здається, мало що сам розуміє. Не тих мов знавець, чи що?..

…Четвертий день. Ми відійшли десь кілометрів 25 від села. На лівому березі річки натрапили на відслоєння породи. На висоті метрів 50 над руслом річки почали траплятися уламки порфиріту. Я припустив, що вихід пласта може починатись по південній стінці десь через 100—200 метрів. Всі подерлись вгору по скелі. І всі роззирали навколишні схили. Мені зразу здалося, що бригада визирає зовсім не камінці під ногами, а щось інше. Раптом, один з індусів, який забрався найвище, почав гукати і вимахувати руками. Всі прожогом полізли до нього. На невеличкій площадці, зарослий травою і барбарисом, темнів ледве помітний отвір до печери. Полковник наказав усім лишатися біля входу, а сам кивнув монахові й Німа, і вони втрьох полізли всередину…

…Вийшли через дві години. Монах здавався наляканим, Німа не видав ні звуку і про щось посилено думав, полковник сказав лише кілька слів: місію завершено, інформація про її важливість не підтвердилася, збираєм манатки і йдем додому, нікому ні пари з уст. І все! Жодних пояснень! Йти доведеться всю ніч, щоб на ранок повернутись у село. Монах збуджено пошептався зі своїми шамо і швидко побіг вниз до села. Це дуже розізлило полковника, він навіть зібрався стріляти монахові у спину і почав погрожувати старим, але індуси й Німа все владнали. Рушаємо. Доведеться іти без передиху…

…Ми запізнились. Села більше немає. І нікого живого з 3000 людей у долині. Здається, налічили десь зо п’ять сотень трупів. Багато добитих штиками. З наших — вбито всіх. Знайшли кількох важко поранених. Вияснилось, що була атака китайських військових, перебраних у цивільне. Вони перейшли через стрімкий північний хребет — ніхто не чекав нападу. Наших перебили в першу чергу.

Редька заплющила очі й закрила зошит. Відтак він сам відкрився, заломившись, на останній сторінці:

«Коли знайдеш щоденник, все інше — включно з найважливішим — буде недалеко. Гадаю, оприлюднювати саме час».

Еге ж. Плівки, фотографії — непоганий прес-пакет. Оприлюднити Соня зуміє, криво посміхнулась Редька.

Назагал, їй трохи важко йшли всі ці геологічно-військові деталі з кількома невідомими. Та ще й із масовими вбивствами — от вже чого зараз явно не хотілось уявляти. Значно цікавішою здавалася історія татового кохання з її далекою й прекрасною мамою, але тут, як на зло, автор не особливо щедро розливав метафори.

— Ліпше б той останній із могікан, що знімав китайську орду з її варварством, зняв на плівку, як виглядала мама в день, коли вони зустрілися.

А так про цей день лишалося хіба самій придумати. Може, мама, помічена в щоденнику літерою К, збирала які-небудь цілющі рослини біля підніжжя пагорба, куди тато попер за своїми мінералами, й вони закохалися, просто перезирнувшись і не говорячи мовами одне одного? Чи, може, вона знайшла його і вилікувала десь після того, як недобитки експедиції розповзлися в різні боки, кожен сам по собі, і тато, пішовши в невідомому напрямку, ледь не загнувся від гірської хвороби?

— Бо звідки в мене така невмотивована любов до часникової зупи?..

Кількох сторінок у щоденнику бракувало — вочевидь, їх видерли похапцем, перервавши й ту не дуже точну хронологію, що була. Знову відкривши записник, Редька трапила на те, що раніше пропустила, бо сильно кортіло забігти наперед:

…На захід від села ми зустріли групу переляканих жінок. Вони встигли втекти з полів, коли почули перші постріли. Кількох вбили. Решта встигла піднятися майже до снігів на хребті і поховатись серед каміння. Кажуть, що бачили, як більшій частині племені вдалося вибратися з котловини по вузькій стежці через західний хребет. Перевалів там не було, але їхній депа (князь тобто) ризикнув провести людей через сідловину між двома вершинами. Жінкам, щоб наздогнати плем’я, треба було спуститись назад у долину. А дороги через хребет серед них ніхто не знає. Полковник вирішив дочекатись ночі й пробитись через патрулі на дорозі вниз по річці: шансів знайти в горах плем’я надто мало, ще й можемо зачепити ворожий хвіст. Серед жінок виявилась К., дочк… (тут верхній шар цупкого паперу було здерто — наче липке щось розлили і потім віддирали приклеєне) …лійську, але на питання полковника і Німа не каже ні слова. Намагалась поговорити чомусь зі мною, але довкола завжди купа людей. Я зрозумів лише, що мова йде про якийсь… (знову видерто шматок).

Ну от, зітхнула Редька, канула моя романтична версія про квіти-трави і часник у політичні будні.

…Дві доби без сну. Позаминулої ночі прорвалися через заслін. Перестрілка сталася у цілковитій темряві. Китайці поливали нас трасуючими кулями. Видно було у короткому світлі лише чорно-білі відблиски обличь. Потім ввімкнули прожектори. Ми дерлись вгору навпомацки, плазом, обдираючи коліна і руки. Індуси залишились прикривати. Звуки їхніх автоматних черг лунали ще за півкілометра. Потім підстрелили полковника. Випадково. Куля зачепила артерію у стегні, він швидко втрачав кров і не міг йти. Ми мусіли залишити його. Припаси і частину набоїв довелось також. Жінки не хотіли залишати свої пожитки, хоча нічого цінного там не мали. З нашої групи живими залишились тільки Німа та я. Ми просуваємося на захід стежками по верху схилів, а де їх немає — спускаємося у річкову долину і чекаємо темряви, щоби піти руслом. К. намагається всіх збадьорити. Запевняє, що знає, де шукати плем’я, що батько розказував їй про таємну базу з припасами на випадок втечі. Вони мали піти туди. Це в річковій долині прямо за хребтом. Направці — кілометрів 20, але йти можна тільки в обхід. Тут немає правців…

Знайома тема, посміхнулась Редька.

…К. нарешті поговорила зі мною. Німа вона сторониться. А зі мною — наче вагається довіряти чи ні. Ми говорили про її плем’я, батьків, війну. Її мати була однією з жінок, вбитих біля села на полі. К. плаче і жаліється, що мати важко помирала, а найбільше — що не провели обряд поховання. Я намагаюсь її якось втішити, хоча виходить не дуже. К. каже, що всі ці переслідування через якусь дуже цінну річ, як точно перекласти її англійською, не знає. Але вона взагалі майже нічого не знає — це сувора таємниця. Каже, що наша група шукала саме його і батько погодився нам показати сховок. Здається, мене використали, як повариху на лісоповалі. Пора притиснути цього крота-лінгвіста.

А К. дуже гарна…

Ха! Ще б пак. Редька вкотре схрестила пальці, загадавши побачити маму на цих плівках хоч у півока…

…З Німа щодо тої секретної цінності мало що вдається витиснути. Він, здається, сильно вражений смертю полковника й індусів. І схоже, що не знає, що далі робити. Плутано розповідав про якусь цінність для історії, заповнення білих плям і своєчасність Маячня якась!

(Це точно.)

…Ми обійшли хребет і піднімаємось вверх по річці. К. каже, що бачила каміння з позначками — плем’я має бути близько. К сьогодні вночі вмостилась біля мене і сказала, що дуже змерзла. Я розщепив свій спальник і спробував її зігріти…

(Знайома історія, хе-хе.)

…Ми знайшли їх. З усього племені залишилась менше половини. Майже всі вкрай виснажені. Проте, важкопоранених немає — загинули ще на хребті. Депа (по їхньому князь чи король) зрадів, що К. знайшлася живою. К. представила мене йому. В нас вийшла коротка розмова. Він набагато довше говорив із Німа, потім чомусь розсердився на нього. При цьому не на жарт — до Німа приставили особисту охорону. Вартовий прибіг у табір і розповів, що китайська розвідка прочісує увесь район. Ми похапцем збираємось. Депа планує перевести людей через бутанський кордон. Там ми будемо у безпеці…