Піца «Гімалаї»

— Тю. Чого це я морква?!

— Та бо це — редька.

— О-о… — з благоговінням вимовила Редька. — Найестетичніший на світі коренеплід. Хай хоч і худий він тут, як морква.

Не довго вибираючи, купили дві розкішні редьки, чотири пачки розчинних макаронів з назвою «NANO» й підозрілого вигляду китайські солодощі, що вже встигли білою липучкою проїсти навіть відчайдушно блискучий пластик їх обгорток.

— А все ж глюкоза… — глибокодумно помітила Редька. — Боїшся — то я сама поз’їдаю. В прикуску з чайним печивом.

Сіли на горбочку відразу за цим єдиним на чотири хатки магазинчиком. Для кого він тут продає, цей дядько з редькою? Напевно ж, кожен, хто живе тут, вирощує свою. Хіба що мавпи її вночі нахабно виривають.

Відразу ж під ногами в них починалась знайома прірва, куди місцеві не скидали відходів: видно, їстівне діставалося худобі, а китайські солодощі в пачках користувались не великою популярністю. Вид униз, на зелену далеку річку, не псувався вкрапленнями синтетичних кольорів. Редьчин мізантроп всередині з полегкістю зітхнув: туристи тут не шниряли.

Господар ятки, не старий ще чоловік із гострою борідкою, в бордовій шапці «Nike» і з кульчиками в вухах, мовчки поспостерігавши за Редьчиним задумливим розжовуванням сухих макаронів, підійшов, так само без слів вийняв у неї з рук її пачки, заніс їх до себе в закапелок і тут же виніс дві тарілки, що парували. Аж Дордже обернув до них голову, відірвавшись від зосередженого чищення коренеплодів. Редька заходилась дякувати, Дордже сказав щось коротко на мові, якою би тут мали говорити, але чоловік не відповів. Просто стояв собі, де стояв, віддавши мисочки з макаронним супом, і пильно дивився на парочку. Не посміхаючись, не киваючи.

— Слухай, він чого? — Редька теж не зводила з вуйка очей, розмовляючи самим лише кутком рота.

— Не знаю, — байдуже позіхнув Дордже, продовжуючи чистити редьку, — може, хоче почути, як у тебе за вухами лящить.

Але чоловік дивився головно на Дордже. Просто стояв і пильно вдивлявся, наче намагаючись згадати щось давно забуте. Редьку час від часу хапав незручний невроз: вона, хоч убий, не могла себе змусити їсти, коли хтось дивився їй у тарілку. Навіть із найліпшими побажаннями і вболіванням за дитячий апетит (особливо тоді). Так що зараз вона хутко скористалася нагодою і строщила все, що було в тарілці, навіть редьку непомітно в Дордже свиснула і жувала з таким натхненням, яке тільки б снилося змученому фуа-грою з полуницями буржую в столиці.

Дордже неспішно закінчив зі своєю їжею, кивнув безсловесному господарю, зашнурував свій наплічник і звівся на рівні. Редька прискоком рушила до краника, що стирчав, здавалось, просто з каменю — тут село набирало собі питну воду. Ще з перших днів дороги вони вирішили пити потроху «сирої води», поволі відмовляючись від йодових таблеток, що ними, як панацеєю від срачки і кишечних паличок, рекомендували запасатись кожному блідолицему, що трапляв у ці гори. Вода була холодною й солодкою на смак. І чим вище підіймаєшся, тим, очевидно, менше живе підступних мікробів у воді — принаймні так видавалося Редьці. А про те, що зараз вони вже на добру тисячу-півтори метрів нижче, ніж були ще два дні тому, вона намагалась не думати.

— Пішли? — і вони рушили.

— Дивний дядя… — міркувала вона. — Втикав так на тебе. І не казав ні слова. Може, німий?

— Може, — знизав плечима Дордже.

— Бо я ж не думаю, що тут вже весь Інтернет нашими фотороботами забитий. — Редька покосилась, чи зацінив Дордже її жарт. Не зацінив.

— Але круто те, що туріків немає.

Варто їй було сказати це, як за наступним поворотом постала дивна картина: на невеличкому вимощеному колотим каменем майданчику лежав велетенський, зв’язаний по всіх ногах чорний як. Очі в нього були сумні й спокійні. Видно, прийняття долі в цих величних тварин передавалось інстинктивно: поряд чоловік гострив ножа. Не ясно, була тварина старою, заслабла чи й навіть готувалося весілля, а чи поховання, коли слід було нагодувати м’ясом три сусідні гори з їх не дуже балуваним, вимушено-вегетаріанським населенням, смерть уже дихала їй у праве вухо. Редьку вразило інше: на тині, просто зверху приреченого яка, сиділо, підібравши, як горобці, під себе ноги, двійко японських туристів. В руках вони тримали готове до розпиття імпортне пиво (це ж звідки не лінь було його перти!) і камеру напоготові: от-от почнеться дійство, яке потім викладуть в ю-туб і будуть кінчати при кожній наступній сотні переглядів співвітчизниками і писком «каваі!»

— Сука бля підараси, — плюнула Редька. — Нація хінтаю.

— Ти здивована? — дещо байдуже спитав Дордже.

— Та нє. В них же і єбля часто на кладовищах відбувається. І з розрізаною поїздом тьотькою вони не проти зайнятись гарячим сексом. Типу петч ворк. А от яка жалко.

— Нічо. От як помирає як?

— Як «як»?

— Як як! — Дордже тішився, як мала дитина, що Редька вдало вклинилась у каламбур. А от Редьку це розізлило. Вона закрокувала швидше.

— Ну ти чого? — засміявся він. — Ти ж бачила, який він спокійний був — явно втомився від сільського господарства й очікував уже наступного переродження.

— Надіюсь, він не стане піздоватим японським туристом.

— Хто зна. Хоч і головою колгоспу — аби його, як ти кажеш, впирало. Слово «дзен» знаєш, що значить?

— Нє. Який-небудь паросток бамбуку на вітрі?

— Дзен значить радість. Все так просто.

— Ага. Дуже радісно там тому якові…

Далі йшли мовчки. Редька намагалась не нити з приводу того, що в неї натерті ноги чи набиті синяки на кісточках, де сидів рюкзак. «Все в голові. Скажеш, що втомився — так і тягнутиме завалитись і не встати. А скажеш, що можеш пройти ще півсотні кроків — запросто пройдеш і п’ять днів», — казав колись їй тато, вже й не пригадати зараз стосовно чого. Але п’ятсот кроків назустріч сонцю — задача посильна щомиті.

Останнім часом Редька якось мало вникала в подробиці використання джіпіесу й мап. Йшла собі, як ішлося, цікавлячись раз по раз хіба що висотою і назвами особливо величних вершин на виднокраї. Якщо вона спершу й побоювалася якогось підступу від Дордже, ревниво ховаючи від нього свої «секретні деталі» — (кожен боїться лише того, на що здатен сам стосовно ближнього) — тепер її здорова лінь, топографічний кретинізм і набутий шляхом останніх подій досвід («Я вже ніби просто телевізор про нас дивлюся») взяли гору й посадили у Редьчин вазон рідкісне деревце — довіру. Вона спостерігала, як змінюється, залежно від висоти, рослинність і асортимент бідненьких сільських яточок, які прикраси обирають собі місцеві жінки, з якого боку прив’язують на спини дітей і скільки кольорів у їх спідницях, а скільки на стінах будиночків. З часом їй почало здаватися, що вона тут ходила ще бозна-коли, і що окремі слова місцевих жителів здаються знайомими, і нічого нема звичнішого за зустріч на вузькій доріжці над проваллям із маленьким караваном із мулів і людей, вантажених крамом далеких долинних міст. Лиця наче ставали знайомішими, при тому вона вже ні за що б не сміялася з неполіткоректного жарту про те, що в Китаї за фотороботом зупинили сто тисяч пасажирів в аеропорту. І чим вище вони підіймалися в гори, чим далі відходили від того, що називають цивілізацією, тим сильнішим робилося це відчуття знайомого.

Хто зна, може, тут валанцалися колись її старезні інкарнації чи далекі предки. А може, й не далекі. Тато ж точно любив ці краї. Тільки щось мало про них розказував. Чого би то?

— Цікаво, старий мій тут чи деінде промишляв Гімалаями? — з підкресленою недбалістю спитала вона в Дордже.

Той досі спокійно позирав собі на довколишні схили, аж тут удав, що його відволікли від чогось важливого:

— Знаєш, Гімалаї такі великі, що між тут і деінде — жодної різниці. — Дордже сякнувся і почав дертись вгору. — Якщо зрозумієш, нащо старий приїхав у ці гори — натрапиш і на його слід.

— Ну, якщо не тут, то це ще ліпше. Я розсуваю рамки сімейних фотоальбомів. Я-ху-у!

І вона, ідучи, аж підстрибувала.