Піца «Гімалаї»

— Ну всьо. Піздєц. Нас прийшло щось на ничку замочити. І супу наварити за простибіг…

Двері обережно прочинилися. Серед повної темряви важко було роздивитись, хто за ними.

— Ацур? — покликало тихенько жіночим голосом.

Дордже відгукнувся на місцевому діалекті. То, виявляється, він таки знав його, а не слав місцевим мозкові хвилі?.. За яким же тоді принципом він обирає, з ким говорити, а з ким ні? Редька здригнулася. На секунду здалося, що її знайшла принаймні сестра тої баби-яги з вухами, якщо не сама баба-яга.

Дордже звівся на рівні ноги, підійшов до дверей і ще трохи поговорив із темрявою. Редька і собі підвелася, але він зробив їй знак почекати. Відтак темрява замовкла й прошурхотіла геть обережними кроками.

— Пішли тепер, — пошепки скомандував Дордже.

Редька вже рвонула світ за очі, як він штовхнув її плечем у спину (за нормальних обставин це мало би значити хапання правицею за комір):

— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.

— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?

— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.

— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?

— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.

— Давай. З Богом.

І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.

Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.

— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.

— Алілуя. Де наші лахи?

Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.

Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.

— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!

Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.

— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.

І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.

— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.

— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.

— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?

— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!

Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.

— Зйобуємо!

Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.

— А вас завтра — на допінг контроль! — вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.

Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.

— Круто я придумала зі снікерсом, нє?! — Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.

— Може, й круто, але навряд чи хтось повівся на солоденьке. — Дордже дістав із клапана рюкзака зім’яту шоколадку.

— То… шо? — не второпала Редька.

— То нічо. Все навіть ліпше. Кармочка швиденько спрацювала: тета, що ти їй лотерею віддала, наварила милого чайку-масали. І масала в неї не проста була, а попри корицю, гвоздику, перець і кардамон ще й мандрагору в собі мала. З давніх-давен відомий присиплятор.

— А-а… — зітхнула Редька. — Ясно. А привіт вона мені хоч передала?

— Нє-а. — позіхнув Дордже.

22

Донизу бігла крута скеляста стежка, часто заплетена коріннями старих дерев.

— Це рододендрони, — сказав Дордже, — здається мені. Цвітуть прекрасним червоним цвітом. І рожевим, і жовтим. Але завжди навесні.

Під одним із дерев — старезним, порослим м’яким зеленим мохом, помережаним павутиною, сиділа ще наче не стара жінка, з лицем, порізьбленим такими ж тріщинами, як кора цього дерева. В обох її вухах була безліч сережок, голова пов’язана червоною хусткою, босі ноги у важких браслетах, а в пальцях диміла цигарка. Жінка не відповіла на їх привітання й незворушно провела поглядом, так, наче справді сама була деревом.

Пізніше Редьці часто снилося, як вона підіймається схилом по сходах, викладених із кам’яних брил, ступаючи опалими квітами вікових рододендронів і їхнім сухим листям. Під ногами в неї геть червоно, наче кров стікала з якогось жертовника, і червоно довкола від рясних пишних квітів на гілках дерев.

Прокидаючись, вона думала, як би то було — жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.

Покручений ліс тим часом закінчився.

— Диви, яка полянка… — Редька солодко потягнулася і позіхнула. — І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?

Дордже прискіпливо, але не без співчуття на неї глянув: більшість ночі вони йшли, все кудись вниз і вниз, намагаючись подалі відійти від тюрми з її зворушливою вартовою вишкою.

— Навіть і не знаю… Ти дуже змучилась?

Редька жалібно кивнула. Нестерпно боліли коліна («Я б ліпше десять днів угору йшла, ніж цілий день донизу. А потім же знов нагору дертися?!») Мало того, що вони не спали, так ще і не їли сьогодні. Так що дай Бог ще заснути під акомпанемент пустого шлунку.

Редька, не чекаючи дозволу, розшпилила лямки наплічника, звалила його з себе і звалилася сама.

— Мамо, я на тому світі… Падай!

Дордже все ще уважно роздивлявся навколо. Відтак сів коло неї, обіпершись об наплічник.

— Ти поспи, а я повартую…

— Ти шо? — підхопилася Редька. — Мені ж совість громадянська не дозволить! Лягай. Розкажу страшну історію.

В цю мить над ними закружляв орел. Дуже далеко, високо, але Редьці зробилося від того раптом добре.

— Карочє, двоє моїх друзів якось трапили в подібну ситуацію… — Сонній Редьці вдавалося брехати легше. Не знати чого, вона завжди напровсяк заміняла в історіях героїню-себе і героя-мучачіка на «моїх друзів».

— Ну, правда, вони перед тим у тюрмі не сиділи, але нічка їх застала в чистім полі. В колгоспному. Полягали вони собі любенько, спокійно проспали до ранку і пішли далі. А тоді, кажись, блуканули трохи і вернулись через те ж поле. А там уже все начисто скошено було: прикинь, поспали б вони на годинку довше, і їх би в прямому сенсі закосило. Комбайнова смерть у стилі Кінга.

— Мартіна Лютера?

— Нє… Стівена. А шо? А-а-ауп! — Редька не встигла природно закінчити своє смачне позіхання з замруженими на сонечко очима: Дордже м’яко, але міцно закрив їй долонею рота.

Редька інстинктивно запручалася. Він сидів мовчки, і розгледіти його вираз обличчя проти сонця було неможливо. Редька вже хотіла вивернутися й вкусити його, мукнувши якомога голосніше, але тут він без шуму сам влігся біля неї й, будучи вже видимим, притис до рота вказівного пальця. Неподалік від них почулись чоловічі голоси. Якщо лиця Редьці вдавалося розрізнити не завжди, то з голосами пощастило ще менше: говорило то двоє людей чи усі четверо, вона б не визначила й під загрозою грилювання на повільному, зроду не чищеному електрогрилі біля нічного супермаркету.