Піца «Гімалаї»

— Вас іст дас? — оторопіла Редька.

— Поняття не маю.

Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.

— Лотерейний ярмарок… — видихнула Редька. — Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.

І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.

— Знаєш, — вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, — Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.

— Типу, шо — цим людям не дано виграти в лотерею?

Дордже посміхнувся.

— Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.

— Олімпійський принцип?.. — тепер іронічно посміхнулась Редька.

— Зрештою, і те, і інше — гра, — знизав плечима Дордже. — І починалося, як гра, одна — в Шумері, інша — в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.

— Прямо як Царство Небесне. — Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.

— Царство Небесне — це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…

Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.

У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа — треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.

Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.

— І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! — Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.

— Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! — Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.

Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.

— Ну? — скакала Редька. — Ну, шо я зможу купити нам?

— Гм. — Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. — Зможеш коня купити, півкорови навіть.

— Га?..

— Ага. Тільки спершу тобі треба заробити місцеве громадянство. Вийди, наприклад, заміж за нашого другана. Чи каналізацію в селі проклади — може, дадуть за заслуги, хоча заміж все-таки легше. І коли ти все-все вже оформиш, вистоїш черги в будочках бюрократів і сплатиш всі податки, грошей залишиться о-он на ту шолудиву козу.

Редька миттю скисла. А от Амі навпаки: видно, нюхом прочув про перспективу одруження. Чи шолудива коза була йому не зайвою.

— Ю ноу, — втім почав він, — ай хев срі чілдрен. Ю нід зис тікет? Гів іт ту мі, містер май френд.

Дордже запитально глянув на Редьку.

— Ну шо? Давати?

Редька вкотре стала в стійку бойового пацюка:

— Ета єщьо пачіму-же? — обурилася вона радянською. (Видно, заміж таки хотілося, а тут — троє дітей). — Я виграла, я і вирішую, що з ним робити. Може, і в мене десь тут срі чілдрен! Мене хтось питав?!

Не дивлячись ні кому в очі, як то пасує багатим і нещасним, злосна Редька закрокувала геть по дорозі від базару, геть із села до гір. «От зараз поженуться ж і приб’ють мене за мою півкорову…» — думала вона. — «Кому таке треба?»

В самому кінці села стояла невеличка хата-мазанка. Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все: солома на стрісі, вікна блакитним підфарбовані, сякі-такі півники на віконницях, старенька жіночка коло городу порається, перелітні кури туди-сюди пурхають.

Сумно зробилося Редьці. Обігнавши до цього часу своїх супутників на добрих дві сотні кроків, вона звернула на подвір’я жіночки. В серці запалився вогонь благородства — стало за себе гордо і прекрасно.

— Хір! — простягнула вона бабці зім’ятий (довелось видирати у П) квиточок. — Тейк іт. Ю кен бай е гоут! Ю кен мейк шевр чіз…

Вогонь праведного самопишання хутко зменшився, як вогник газової конфорки, тільки-но бабуся з острахом відскочила назад. Чого прийшло, одоробало, і що ти мені тицяєш на моєму городі? Ану давай звідсіля, бо курей спортивних нацькую…

Навряд чи старенька думала саме так, просто Редька заскочила її за медитативним порпанням коло збіжжя геть зненацька. Природна реакція — відійти й бодай огледіти чужинку з дистанції. Редька і собі позадкувала. Але тут обличчя старої осяяла широка срібнозуба посмішка. «Ой, от воно!» — зраділа Редька й знову виставила вперед свого квитка, як Ленін на радянських пам’ятниках кепку. В ту ж секунду квитка з її долоні вихопили. Скрикнувши, Редька побачила Дордже: так от кому посміхалася бабця.

Він підійшов до старенької, привітався і про щось тихо із нею заговорив. Бабця кивала головою, сплескувала руками й навіть трохи кланялася, здалося Редьці. Вона не встигла дочекатися і взнати, поцілує щасливиця Дордже чи ні, бо позаду в цей момент хтось глибоко затягнувся шмарками і смачно харкнув.

Лице провідника Амі було темнішим за дірку туалету транзитної автостанції. Кинувши останній нищівний погляд на скупердяйку-Редьку, він поволі почвалав геть із бабиного двору. Редька знизала плечима й пообіцяла собі попарити совість пізніше. Здається, ті, хто лікується власною сечею, теж її спершу випарюють. Редька скривилася: уринотерапія явно була не для неї.

21

— Сядемо покуримо? — запропонував Дордже. — Диви, який я скраб приникав.

І він дістав із кишені трохи прим’яту пачку індонезійського Gudang Garam, важких солодких сигарет із корицею, гвоздикою та бозна-ще якими спеціями. Судячи з його змовницького вигляду, Редька цигарки такі любила. Мабуть, курила тоді ж, як пила місцевий ром — в барі по прильоту. Не схотівши видавати свою амнезію, вона радо кивнула й сіла на розпечений сонцем камінь — тінь поки знайти було безнадійно.