Піца «Гімалаї»

— Буддистські монахи розпинають Христа, — сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.

Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.

— Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.

— В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.

— Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.

— Так. Кажись, я сьодні без вечері. — Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.

— Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім — всі в караоке.

У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу — між лікарнею й військовою частиною — загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.

— Добре, що ми тут проїздом… — риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.

— А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. — Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.

— Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 — цікаво, їх тут скільки взагалі? — і потиснемо кудись із цього заповідника.

— Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. — Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.

— Не люблю китайців, — риторично помітила Редька.

— Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?

— Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила — така ротація клієнтів. Найліпший бізнес — гімняний.

— Ага. Ти їж, до речі, їж.

— А один мій знайомий, — продовжила Редька, — недавно захотів у Тибет. Ну, в нього папіки багаті, то він собі духовно розважається… Не в цьому справа. Він купив там був квиток на поїзд до Лхаси, а китайози раз — і закрили Тибет для іноземців. На два місяці. Гроші йому, ясне діло, ніхто повертати не збирався. Вони в Китаї тільки одностороннім рухом переміщаються. З твоїх кишень у їхні.

— Уряду.

— Шо?

— В кишені уряду.

— А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі — прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму — бац! — і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок — платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.

— Єс?! — закричали разом Редька й Дордже.

За дверима мовчали.

Редька з Дордже перезирнулися.

Стук повторився.

Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.

— Сука блядь, твою мать! — закричала Редька.

— Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.

— Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!

— На. — Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.

Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.

— Ти шо — шкарпетку мені дав?!

— Ну. Шкарпетка.

— Чиста?

— Не знаю. Понюхай.

— Фу!!! — Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.

— Ти ж сама сказала — «щось холодне», — знизав плечима Дордже. — Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.

— Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… — сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. — Що хотіла та тьотька?

— То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.

— Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?

— Дещо спитала.

Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.

— Що вона питала тебе?

— Та так. Стандартні речі.

— Які стандартні речі?

— Чи маю жінку і де живу.

— А. І шо?

— Нічо. Хотіла піти зі мною.

— В сенсі?

— Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..

— Так в неї ж чоловік є ніби? — Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

— Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

— А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… — пробурмотіла Редька.

— Прошу?

— Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало — це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

— А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

— То хай сидить собі дома і мявкає, — повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

— Я на пошту, скоро буду. — Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.