Купальниця

ла через скло, що відбувається за межами книгарні. На проти-

лежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та ві-

триною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу

привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на

трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день.

Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички

позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого па-

перу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?..

— Це сестра Кері, — пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в кру-

глих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

— Я — Леся, — сказала дівчина.

42

— Кароліна, — сказала Кароліна.

— Моя бабуся називалась Каролі, — дівчина зробила на-

голос на «О». — Каролі, саме так. Таких імен вже немає.

Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що

її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпро-

ти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що

вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй бу-

ло зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там

нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, ви-

струнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері пра-

цювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та

нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На

всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столи-

ками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очіку-

ванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому

вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою руч-

кою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій

сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди

врізались у пухкі пальці.

— Це замша чи нубук? — жінка вивернула ремінець за-

щіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

— Нубук-ойл! — поспішила на допомогу продавчиня. —

Нубук, захищений від вологи!

— Тридцять восьмий є? — знову звернення ні до кого, з по-

махом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. — Джи-

повнота?

Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметь-

ся як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє…

ось ці, скажімо, міряє — фіолетові, на шпильках, тридцять

43

восьмого розміру. А вужчі у вас є? — запитує, нормально за-

питує, дивлячись людині в очі — мені треба вужчі, а це — джи-

повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на

поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо — ось

її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона

носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сан-

далі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими

пасочками — теж потрібна річ. Та що там — потрібна! Необ-

хідна річ. Це замша чи нубук? — запитала б вона. — А ні, за-

мша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…

Що більший вибір — то важче визначитись. Це не районний

універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для

мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись

від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва

фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психоло-

гічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани зміню-

ються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри

«якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку.

Головне — вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій

без помітних втрат.

Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією,

остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному

тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жод-

ної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить

собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо

міняти свій улюблений затертий наплічник — то тільки на це

диво кольору вишневого листя.

— Допомогти?

Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, ви-

йшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий по-

гляд на своїх кросівках.

У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, 44

силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та

жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала

і міряти, міряти, міряти.

Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвідда-

ленішому покої жіночого королівства. Зосереджений моло-

дик намагався прочитати продавчині завдання, записане на

папірці:

— Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.

Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але

й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та ско-

ворідок — ні. І не там, де іграшки…

— Що вас цікавить? — запитали її у відділі квітів.

— Я лише дивлюсь, — усміхнулась Кароліна.

Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи

в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому

периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та мета-

лі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жва-

во спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на

своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднич-

ки, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони

самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а по-

над усе — в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок

з порцеляновими обличчями.

Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у сво-

їй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий

червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку

та маленьку вітальну листівку — і, задоволена, посунула свят-

кову конструкцію до хлопця з трояндами.

Ось що воно було.

Дівчина пакувала подарунки.

Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут бу-

ло кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи роз-

мовляти, лунав хриплуватий голос співака.

45

— Люблю Джо Кокера, — брат показав кудись вгору. — Це

Summer In The City, — розірвав крихітний пакетик з меленим

перцем, присипав улюблені макарони.

— Літо в місті?

Брат кивнув.

— За що мені трійку з англійської поставили? — Кароліна

понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. —

Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.

— Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?

— Ну що?.. Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на

місцевості.

— Помогти чимось?

— Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

— Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

— Кок — це ж півень по-англійськи? — затримала видел-

ку в повітрі. — А кокер тоді — що?

— Півняр, виходить. Когутяр.

— Є такі слова?

— Нема таких слів.

— Роберте… — згадала. — Давно хотіла запитати. — Чо-

му в тебе таке прізвище дивне — Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

— Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там

Гонтар. Нормальне прізвище.

— Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

— Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував.

Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто

може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звід-

ти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому