Кулінарні фіґлі

«Кулінарні фіґлі» – це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор і міні-енциклопедія сімейного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух у тілі людини так само, як нехитрі знання неписаних законів і народних звичаїв, свого і чужого минулого.

Кулінарні фіґлі

ГІРША ЛЮБОВ ВІД НЕДУГИ

НІХТО В ЖИТТІ НЕ МАЄ ДВОЄ ЩАСТЬ

ЯК НЕМАЄ ЩАСТЯ, ХАЙ НЕ БУДЕ ДНІВ…

КУСАТИ ТРЕБА ТАК, АБИ МОЖНА ПРОКОВТНУТИ

УСЕ ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ…

СОЛОДКІ КУЧЕРІ АМУРА

РУЖА ЖІНОЧОГО СЕРЦЯ

ЖІНОЧА ГОЛОВА В КУЩАХ ШИПШИНИ

ВТЕЧА ВІД СВАРКИ І БАГАТСТВА

ВІД ПАРКАНУ ДО ОБІДУ

З ГУЦУЛЬСЬКИХ БУВАЛИЦЬ

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ҐЕРДАН

«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…»

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Кулінарні фіґлі

Моїм сонячним Матбарам та родині Лібзонів, які не втомлюються вдихати в мене життя, – із вдячністю.

Беручи до рук «Кулінарні фіґлі» Марії Матіос, не забудьте прихопити «слинявчик», бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя – і аж до пазухи.

Ну, й на здоров'я!

Адже такою різною в українській літературі вміє бути, мабуть, тільки вона: трагіком у «Солодкій Дарусі» чи «Мамі Маріці…» і фіґляркою та жартівницею у книзі кулінарних рецептів.

Насолоджуйтеся смаком українського слова і українських страв від Марії Матіос!

P. S. Усі подані в книзі рецепти – правдиві, недорогі і розраховані на щоденну сімейну кухню.

ГІРША ЛЮБОВ ВІД НЕДУГИ

– Спам'ятайся нарешті, Маріє! – майже наказовим тоном каже наш приятель, чекаючись із моїм чоловіком келишком домашнього вина, наминаючи опісля свіжі огірки.

Запашні, щойно зірвані з грядки, огірки смакують двом чоловікам без сметани, без солі і без традиційних українських «ста грамів» вогненної.

Просунуті європейці скривилися б, мабуть, від такого поєднання екологічно чистого продукту, а я, й не повівши бровою на двозначне приятелеве «спам'ятайся», доношу до столу такі ж ароматні червонобокі помідори. Клапоть городу ніби встидається такого не гурманського поєднання питва і їжі – і дужче червоніє тими ж таки помідорами і болгарським перцем.

Але ж я не можу довго перебувати в невідомості. Тому, ставлячи на стіл ще один «аргумент» – карафку із вишневою наливкою до літеплих (така технологія!) вареників із халвою, вдавано байдуже запитую:

– Що ти маєш на увазі, мій друже, коли радиш мені спам'ятатися?

Наш приятель – чоловік і не кавказької крові, але норов у нього ще той!

– Маріє, кажу тобі, спам'ятайся! А як сама не можеш, то спам'ятай хоч ти її, Сергію! – киває на мого чоловіка. – За вікнами – третє тисячоліття! Скільки можна?! Та виведи вже її нарешті з тих бункерів і криївок! Бо то ж шкідливо і для її здоров'я! А то вже навіть я захворів тим вашим западенством! Навіть я! – розходиться все більше й більше приятель. – Бачиш, вона із задоволенням длубається собі в отій історії, витягує на світ Божий людські жахіття, від яких волосся стає дибки. І що ти думаєш?! Змушує народ думати,замість дивитися серіали і дудлити пиво та підпирати своїми голосами оцих шулерів від політики! Та чи я, чистий подніпровець (а наш приятель родом із Херсона – М. М.)думав коли про оті ваші далекі, як мені здавалося, западенські повоєнні справи? Ну, бандерівці, то й бандерівці. Коли то було? То політики тепер роздмухують неприязнь людей одне до одного, а самі, як варвари-феодали, влаштовують сафарі на невинні живі душі. А я товаришую онде з вами, бо ви такі класні! Та й які ви бандери?! Нічого ж доброго про вас не знав, ні про ваші звичаї, ні про життя у ваших краях. Та я від незнання спершу оцю вашу дачну криницю сприйняв за капличку, – показує очима на криницю в буковинському стилі з алюмінієвими кучерями.

– Ти не один! – сміюся у відповідь. – Тут дехто теж вважав, що ми збудували капличку, бо в Києві таких криниць не будують. – Але чи тобі шкодять люди з моїх книжкових бункерів? Хтось же колись мусить ворушити завмерлу історію, щоб не завмер людський дух, – не дуже напористо перечу йому.

Приятель замислюється.

А тоді зовсім тверезим голосом каже:

– Твої книжки не шкодять – вони не дають спокійно жити, бо після них починаєш передумувати і ревізувати не тільки своє життя, але й чуже, далеке. Ти небезпечна, Маріє! Дивися, як захлинається слиною на твої дослідження минулого «великий» поціновувач старовини, поцупленої з архівів і музеїв, Дмитрик Табачник. Одразу видно, що чоловік прокурив в університеті історію України, але то його проблеми. Ось за кулінарію, було, взявся, і знов невдало – не українська то страва «Утиный суп по-украински»! Різдвяна американська. А він ще нібито проти НАТО виступає. Прикидається, супостат! – приятель різко міняє тему. – А ти ось візьми і зроби зараз для нас із Сергієм якийсь кулінарний ексклюзив до цих смачнючих огірочків. У стилі своїх книжкових ексклюзивів.

Ще б пак! – думаю я. Огірки не можуть бути не смачними, коли в них – ні грама хімії.

– Ти так нагодувала мене несолодкими своїми дарусями і москалицями, що в мене скоро похитнеться здоров'я. Я би посмакував чимось таким… ну, іншим… – підкліпує приятель у бік нашої літньої кухні.

– Ага! Ти її тільки зачепи! – попереджає мій чоловік. – Вона зараз сюди батарею страв виставить!

Ну й песиголовці, ці хлопи за чаркою!

Та я їх уже не чую. У мене в чавунному казані закипає олія. Десь так на палець-півтори. А я тимчасом ретельно чищу спеціальною щіточкою найдрібнішу картоплю (у наших Розтоках на картоплю таких розмірів кажуть «свинська» (пардон!), бо її на насіння до весни не відкладають і на борщ не чистять – занадто дрібна. А ось для моєї страви ця дрібнота – якраз). Вичистивши й помивши, протираю насухо й кидаю картоплю в киплячу олію. Зверху присолюю, трохи перчу і наглухо закриваю. Хвилин через 5-7, не знімаючи кришки, від усієї душі «перетрушую» її і знову ставлю на вогонь. А через 5-7 хвилин знову «трушу» її душу.

Одне слово, за півгодини маєте таку картоплю із підрум'яненою шкіркою, що, коли би поблизу були завидющі очі, точно зурочили б її! Та поки картопля «доходить», я ці півгодини байдики не б'ю: готую саламаху. Не знаєте, що це? Дрібничка, від якої залежить смак страви. Але це справді дрібничка: потовчена і підсолена головка-дві часнику, збита зі сметаною і подрібненим кропом. Маєте! Глиняна глибока тарілка, в ній рум'яна картопля, а зверху – біла гора часникової саламахи.

Ну, самі розумієте, що жіноче серце – не камінь. Тому до цієї « Розтіцької картоплі» я таки витягую бутлик 60-градусної « Абрикосівки – матіосівки» (тобто самогоночки, виготовленої моїм Сергієм із абрикос власного саду).

Щоправда, рецепту цієї запашної горілочки не розкрию, бо сама не знаю. У мене чоловік не тільки професор історії – він справжній професор багатьох не-історичних, але цілком прикладних ремесел. Але це вже (при нагоді) самі розпитайте в нього про тонкощі рецепту «матіосівки», яку я щойно поклала на стіл між двома чоловіками, трохи сп'янілими від вин-наливочок, свіжого дачного повітря і «перемивання» моїх письменницьких кісток.

На радощах, що вони ще остаточно не відбирають у мене шансу й надалі ходити «бункерами» української історії, я даю їм тверде слово бодай на мить повернутися до своєї «кулінарної» творчості (пригадуєте, є за мною такий «смачний» гріх – книжка «Фуршет від Марії Матіоc).Не задля розваги – задля відновлення сил. Таке собі своєрідне іntermezzo.

Отже, я клятвено обіцяю поновити свої кулінарні екзерсиси! І то не хтозна-коли, а вже, цьогоріч.

А що, товариство? Кожна, і навіть дуже серйозна людина, має повне людське право вибрикувати, коли їй заманеться.