Чотири пори життя

— Що ти хочеш сказати цим, мій філософе? Адже я працювала словами. То це не був патріотизм?

— О, нестерпна і неможлива жінка… Ти десятки разів була за кордоном. Ти багато там чула розмов про патріотизм і державу?

— Я просто бачила втілення патріотизму і відчувала силу держави. Але для того, щоб бачити їхні результати, треба було їх виховати.

— Ні, голубонько, його просто не потрібно переривати — природний процес виховання, — ні намагаючись винайти колесо, ні майструючи ракету, ні видозмінюючи на догоду кон'юнктурникам поняття любові до вітчизни.

— А революції, війни?

— А що, німці не воювали? Чи турки не були биті нами? Де тепер німці? Де тепер турки? Чи міг хто коли уявити бодай у п'яному сні, що биті більшовиками німці, через шістдесят років говоритимуть в унісон із внуками більшовиків, намагаючись перекласти свої злочини на декого з нас,

що метався тоді між двома пастками — червоною і коричневою? А ми, ми, такі затяті і працьовиті, не спроможемося й дотепер розвіяти спільну брехню колишніх антагоністів, а тепер — найлюбіших спільників.

Ти кажеш, що ти працювала словами. Але ти саме працювала, а не говорила. У цьому й полягає вся різниця між патріотичною балаканиною і патріотичною працею.

— Боже… — здалася я, — хіба не про ці речі ми сперечалися з тобою у житті? Хіба нам ні про що більше говорити тут, коли ми від усього вільні: і від патріотизму, і від тоталітаризму, і навіть вільні від свого серця, яке баламутило наше життя на землі?

І тоді золота душа засміялася — розкотисто, голосно, на весь сад.

— Говорили… Однак усе було навпаки. Це ти мені тоді більш інтуїтивно, аніж від знань, казала те, про що я тобі кажу лише тепер. Я думав, що ти ще молода, і — твоя правда — вчив тебе боятися. Бо я хотів тебе уберегти. Луша твоя була чиста і категорична, і на таких тоді полювали двоногі шакали. На твій вік припав апогей кривавих полювань. Шакали трощили живі душі, незважаючи ні на що.

— То ти хотів допомогти їм зробити мене нечистою і менш норовистою і через те вчив боятися?! — здивувалася я.

— Ні, я хотів, щоб ти була обачною, щоб ти думала, перш ніж щось робити.

— Це називається — хотів укласти мене у прокрустове ложе, у дозволені рамки. Отже, моя категоричність, на твою думку, мала бути дозованою? Так?

— Називай, як хочеш… Я просто волів, щоб ти на все мала свою міру. Ось саме через те я чинив так, щоб у тобі трималося трохи страху, який гальмував би твою природну різкість і непоступливість. Дурне діло — не хитре. А в молодості мудрості нема… Мій досвід диктував мою дещо жорстку волю щодо тебе, бо я любив тебе і боявся за тебе. Але жодним чином я не хотів скувати тебе чи обмежити.

— І що з того вийшло? — чи то жаль, чи іронію вклала я у слова.

— Вийшло те, що вийшло, і не більше… Ти навіть сама не знаєш, що я досягнув свого. Досягнув — і тоді ти зрозуміла, що вже можеш без мене. Ти сказала, що в якийсь момент наздогнала мене. Це, правда, не зовсім так. Ми наближалися один до одного з шаленою силою, через те стався мовби розряд, нас ударило, як блискавкою, і розвело. Але ти мусиш знати, що я гордився тобою.

— Так казав мені і мій чоловік.

— Була дурна дівка і лишилася дурною… — засміявся золотий голос. — Я тобою гордився, як своєю дитиною, а не власністю, своєю дитиною, розумієш? А це різні речі. І все ж, очевидно, тебе цілком не вполювали, коли ти так рано прийшла сюди. Так що ти поквиталася зі мною, моя любко. Бо ти жінка, і ти мудріша.

— Не відпускай мене більше від себе…

— На те я не маю волі. Може, ти літатимеш вищими садами, а потім сама вернешся до мене знов, а може, залишишся десь в іншому саду і згадуватимеш про мене… а може, уже і не згадуватимеш. Це вже як забажає воля Божа.

— Ачому ти в цьому саду, а не в іншому?

— Не знаю… Мені тут легко і не самотньо. Я був у багатьох садах, але тут мені найкраще. Значить, я заслужив цього саду і заслужив, щоб ти прийшла до мене. І мені вже більше нічого не треба. Я тут вільний робити те, чого не робив у житті. Я тут просто живу, жи-ву-у-у…

— Але я не вільна не думати про тебе!

— Знаю, що ти ніколи не була вільна від мене, але я тебе не можу звільнити від твоєї неволі.

— А я й не хочу.

— То добре. Лиш недобре, що ми ніколи не будемо разом навіки.

— Звідки ти знаєш? Я ще повернуся.

— Ні, мабуть, ти не повернешся більше… Але чому ти не хотіла бути моєю? — не вгамовувався голос золотої душі, що прихилялася, мов цілувала пошарпані мої краї.

Як я могла сказати цьому колись красивому, фанатичному чоловікові, що я боялася. Боялася, що колись його любе живе обличчя скам'яніє на моїх очах і мені доведеться цілувати його мертвого?! Він не міг умерти для мене. Він і тепер не вмер, бо я не тримала своєї теплої руки на його холодних пальцях і мої палкі уста не торкалися його застиглого чола. Я вже вмерла, бо бачила своє мертве тіло, а його мертвим не бачила ніколи. Отже, він пережив мене. І ми не зустрінемося більше ніде. І не зів'януть наші обійми і наша жага ніколи, бо кожен із нас перелив їх у те, чому були чесно віддані в житті — своїй улюбленій справі.

Отож наша любов безсмертна?!

Я мовчки дивилася на нього довго-довго і, на мить уявивши його колись нетерплячі уста і палаючі долоні на моїх грудях, помахала йому душею, мов крилами, і розтанула за сяючою брамою восьмого саду, гнана жалем і радістю нездійсненного, зате солодкого і незабутого сердечного трепету. Така любов була варта такої муки…

АЛЕ ДУША МОЯ ЛЕТІЛА вище і вище, і чим вище, тим легше і радісніше.

І я думала: чому, переживши потрясіння і печаль у кожному крузі, мені щоразу ставало легко? Так, ніби я щоразу виходила з купелі. Ні, я не могла очищатися. Бо в тому, що я пережила тут, по смерті, не було скверни. То було моє минуле. Але то не скверна.

А що тоді скверна? Я не знала нічого. Я прожила у перевернутому світі, як у божевільні, де все існувало навпаки: люди, речі, істини. То як я могла знати, що є скверна? Єдине, чого я там навчилася самотужки, — розрізняти добро і зло. А більше нічого.

У казармі, де всіх змушували підстригатися однаково і зав'язувати однаково шнурки на однакових черевиках, лиш велика сила волі могла зробити тебе не таким, як усі. Але добро і зло, може, таки найкраще пізнаються в казармі. А я все своє життя прожила в казармі, під свист батогів безсоромних наглядачів.

Я засміялася сама до себе: то я мілітаристка? Але в житті мене називали пацифісткою. Я хотіла всіх зрозуміти і всіх помирити. А це було небезпечно, бо багато хто не хотів миритися. Вони думали, що житимуть вічно. Так і відходили непримиренними з братовбивчого краю,

не навчившись нічого прощати і розуміти у безумному леті амбіцій і власної захланності, а насправді — жалюгідної ницості й душевної порожнечі таїм, де тривали вічні пошуки колеса, яке вже тисяча років крутилося під боком. І ніхто не хотів спинити безрезультатні шукання.

З тим я й покинула дурний світ сліпоти і глупства.

…І перш ніж незмінним голосом мені було повідомлено про дев'ятий сад, я летіла крізь суцільний гамір, дуже схожий на щоденний земний. Однак у ньому не було чути ні знервованості, ні злості. Він нагадував гамір натовпу, який чекає на зелене світло на перехресті.

Коли я влетіла у наступний сад, мала час розгледітися.

До мене ніхто не поспішав, мене ніхто не кликав. І я дивилася, як дивно і незбагненно мирно гомонять між собою зграйки душ. Їх тут багато, однак їм було просторо. Душі переходили від одного гурту до іншого, про щось перемовляючись і сміючись, і ніде не було видно бодай одної самотньої.

Усе, як у житті, окрім самотності, подумала я і попливла в бік першої-ліпшої зграйки.

— Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя дитино, — заохала до мене душа, що виокремилась першою.

До неї додався цілий гурт голосів, утворивши справжній гармидер.

Моя душа трохи відступила, бажаючи розгледітись і погамувати хвилювання, що охоплювало її з кожним новим голосом. Голоси ставали впізнаваними, і я перелякалась: за якими ж законами побудовано буття в небесному домі, коли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відомими колись людьми, мусиш з'ясовувати свої з ними стосунки і відбувати порахунки за минуле?