Страница 20 из 34
Однак нічого іншого, окрім останньої думки, я вже не мала.
Отже, мій розум зостався при мені? Але ж він умер разом із моїм мозком! Мозок — це пам'ять.
Проте при мені не було пам'яті про покинуте життя:
я не вміла згадати нічого, що зі мною траплялося на землі,
хто там зостався,
кого я любила,
кого ненавиділа,
з ким приятелювала,
кому заздрила.
Якщо мій розум зафіксував ці поняття, вони мали би мати і якусь давню реальність. Однак тут, у безпросторі і безчассі, будь-яка думка про реальність видалася смішною і жалюгідною.
Ця раптова жалюгідність змусила мене зробити зусилля, щоб крикнути кудись далеко вниз: «Живі! Чому ви ніколи не думаєте про смерть, живі?». Адже недаремно моя бабця казала: «Не думай, як жити, — думай, як умерти?».
Але ніякого низу не існувало, голосу не було також.
Таке повторювалося колись багато разів, що я не мала голосу. То я вже тоді була мічена цією силою, що забрала мене до себе тепер! І ця сила, безперечно, є прихильною до мене, коли за життя призвичаювала до мовчазного — безголосого — тривання. Тоді мені здавалося, що це занадто жорстоко — відбирати оксамит голосу на тривалий час, а залишати лише здатність мордувати себе відчуттями і думанням. Тоді ні думки, ні відчуття не мали іншого присмаку, крім пекельного. Часи, коли безгоміння ставало нестерпним, цілковито викреслювали мене з життя, бо, мабуть, я могла народитися якою завгодно, лише не німою. І хтось дуже вміло, дозовано вміло, лише не тримаючи за руку, супроводжував мене коридорами умисного безмов'я, не даючи упасти в остаточну депресію чи чорну темінь суїциду. Тоді я щось робила. Що я тоді робила? Де я брала силу на ту виснажливу битву?
Зараз я силкувалася згадувати, однак у мені зосталися лише відчуття тодішньої нестерпності й безвиході. Нічого іншого я не пам'ятала.
То я тепер зомбі, якщо мене наздогнала амнезія?
Цікаво, зомбі стають від того, що втрачають пам'ять, чи від того, що людям нав'язують пам'ять іншу, інакшу від природної?
Навіщо там так наполегливо намагалися зробити з мене зомбі ціною великих зусиль і затрат, моїх особистих потрясінь і розпуки, коли тут це відбувається безболісно і швидко?
Втім, чи й справді безболісно? Чому ж я так хочу згадати будь-що реальне, фіксоване місцем і часом, людьми і подіями? Хіба тут це вкрай важливо? Потрібно? Адже й така, невагома, безтілесна, бездушна, я чую на собі тягар, вагу, вантаж.
Це, певно, земні мої вантажі, неодноразово прокляті і проплакані ноші, тиснуть мене й по смерті. Але мене вже не існує. Існує лише невидимий, але надто потужний тиск на мою колишню свідомість чи душу. Отже, я не бездушна — я душевна, якщо чую своє сумління? Адже сумління не існує поза душею. Дивна ця логіка повільного вмирання, якщо мені спадає на думку, що бути сумлінним — означає бути душевним.
О, як я хотіла почути це слово там, де тривала! Натомість я багато разів знала інше, протилежне йому, — бездушна. Так казали про мене, так казала і я про когось.
Але все витерто, як з екрана телевізора чи комп'ютера. Я не знаю, хто мені казав бездушні слова, я не пам'ятаю, кого сама називала бездушними словами.
Зі мною зосталися лише уривки понять, лише обриси, контури слів, речей і відчуттів. Десь усе-усіське поділося, зникло безслідно, як скарби Бурштинової кімнати.
А коли не безслідно?
Якщо я, колись жива, по смерті не зникла безслідно (бо ось, ще плутаюся, мов риба в сітях, у лабіринтах незавершеного пізнання), то хіба мертве зникає назовсім? Я ж думаю — отже, я є? А слова ж не мертві, коли були мовлені, речі не мертві — вони десь лише перенесені в інше місце. Люди не мертві, коли їхні душі ширяють десь тут, поруч, можливо, тужать разом зі мною за тим, чого не в силі згадати. Бо ж, мабуть, я не одна така?!
То навіщо тоді я вмерла, коли нічого не збагнула в житті ані про саме життя, ані про смерть?! Коли ніщо мене не втримало від смерті?
Хіба я там не мала чогось такого сильного, всесильного, що змусило бодай би боронитися від білої жінки з чорною квіткою, а не йти на її поклик, як жаба на гіпноз гадюки? То що, все в житті безсиле, безвартісне і примарне? Хіба у найважливішу мить грандіозної події, а саме — зустрічі із власною душею — мені легко почуватися Метеликом, що залетів знічев'я на вогненний блиск Чорної Квітки?
Знічев'я було занадто там, то чому я мала датися так легко сюди? Чому я не боронилася? Не воювала? Не хапалася за життя, як за соломинку? Адже я майже ніколи нічого не приймала на віру! Сумнів точив мене повсюдно, хоча я багато разів вдавала безконечну наївність і щиру віру. І що? У мене ще звідти, з життя, обгорілі сто сот раз і нарощені сто сот раз крила, у мене обпалені вії і зачамрілі від випадкових вогнів очі. Я майже руїна. Сама руїна, але й вона стала комусь потрібна? І ось так раптово, зненацька, легко і швидко мене позбавлено навіть пилу з цих руїн.
Бо коли я не відчуваю бодай фантомів на тих місцях, де мали би тулитися очі, чи руки, чи крила, чи що там іще, то, вочевидь, із мене стерто навіть пилюку. Навіщо? Ким? Для кого? На чиє замовлення? І чому мене покарано в найостаннішу мить цим безглуздим думанням? Нічим іншим — лиш думанням, від якого мене боліла голова ще за життя. То нащо мені думати ще й тепер, коли мене вже нема? Нема — і ґата![2]
Проте чомусь мені здавалося, що десь отут, отут, що мало би називатися простором, і де літали чи пливли мої мляві, безголосі мислі, метушаться ще мільярди чиїхось інших думок. Та, ні, не здавалося! Я була живим, хоч насправді й мертвим свідком змагання інших думок, марафону пристрастей, що буяв довкіл мене, хоча довкола панувала тиша.
Але чиїсь думки таки штовхалися, як люди у вранішньому метро, обганяли одна одну;
наступна, як чумна, налітала на попередню;
попередня гамселила ту, що була задовго перед нею.
І всі вони чомусь поспішали до мене, як до дзеркала чи до рупора, — подивитися одна на одну, випередити, заявити про себе, змести попередницю, розчистити дорогу іншій. І це була така вакханалія, що перевершувала всі відомі мені вакханалії, коли я була жива.
Це божевілля. Чимось — хоча й не знаю, чим — думала я. Та божевілля могло траплятися з людьми. Я тепер не була людиною, отож навіть божевілля мені не є приступне. Не стала я й жодною звіриною — ні собакою, ні птахою, — отже, і сказ тепер не для мене? То навіщо мені випробування цим божевіллям по смерті?!
Але щось є. Щось є, коли я вдруге вмираю у цьому бешкеті-вертепі думок, де жодна не є закінченою чи бодай зрозумілою, логічною чи доречною. Це чисте свавілля. Я знала, що свавілля господарює в інших сферах, а тут існувало свавілля думок. О, ні, це не свобода, це анархія, яку треба карати вогнем, чи мечем, чи ґратами; це цілковите вільнодумство, що підпадає під кримінал і покару. Де це я чула? Звідки я знаю про це?
Біла жінка з чорною квіткою мене цього не вчила. Вона була таки Жінкою, бо не показала свого обличчя. А це закон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось можуть претендувати на справжність? Хіба дикий розгул мислі, що паралізує тепер мою волю, — це смерть? Цей первісний танок уривків свідомості — це і є моя смерть?
Смерть — це ніщо. Це цілковите зникнення. А від мене таки залишився шматочок, як хвіст від ящірки. Саме він і доконує мене. Отже, це не смерть, оскільки зі мною нічого не відбувається:
мене не прилаштовують ні в рай, ні в пекло;
мною не опікуються ні ангели, ні дияволи;
мене не ведуть на плаху;
нема Страшного суду,
мені не виставляють рахунків -
мене ігнорують.
То чи це смерть — коли ти цілком зігнорований? Зігнорований, мов неіснуючий.
Для мене це дивно. В житті траплялося по-різному, однак я ніколи не почувалася зігнорованою. Я знала увесь спектр почувань інших людей до себе — від поклоніння до прокляття… однак ігнорування… байдужість… ніколи.
Отже, ігнорування мене у цих неозорих, бо невидимих просторах — доказ того, що я таки не в житті?