Страница 29 из 29
Єк не стає дороги, шо мож укікати возами, то опришки повіберают усе з возів, кладут у бесаги та й гайда далі.
А йк прискочіт ровта — стают до оборони. А вже боронє-си — шо вже си бороне… Бо куждий знає, шо му оннаково — ци від кулі зара гинути, ци повиснути на шибениці. Волів адже згинути від кулі, аніж піддатиси.
А йк котрого опришка ворих скалічив, шо му оннаково нема вже життя, то такого не лишєли опришки, лиш добивали сами. О, то був буйний нарід.
Лиш не злегка їх мож було зловити, бо то сохтівні люде були, сторожкі. Він не буде тобі в лісі голосно говорити, ні. Ніколи, — кае, — не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека такі мают вуха, очі та й рот, та й можут тє зрадити. Єкшо маєш говорити, то говори на поле: поле тє не зради… Видиш, єку навуку давали старші опришки. Бо то таки бійно у лісі говорити: поза смереков або поза буком може-таки стоєти другий злий чоловік і все видіти та й чюти, а витак зрадити — та й готова біда. А на поле то чоловік види далеко та й ворих не може підслухати нічо. Видиш. На все був прахтикований нарід.
Та й рабували хіба вни так, заосліпа? Ой, нє! Рабуют вни, скажім, за горов. А йк си на ні зробит велика поклич та й зачнут їх там добре ловити — вни тогди йдут на рабунок у Волошіну, волошінами, ади, ходют. А йк і волошінами на шос зароб'є, то вни передаютси тогди суди, на лєцкий бік, та й рабуют на долах панів та жидів. А єк си тут зробе за опришками поголоска, то вни знов укікают за гору. Лови!
І при всякій розмові, при всякій темі один і все той же рефрен:
— Ой, нема, нема вже таких… Перевелиси. Але бо й би си зда-а-ли тепереньки. Ой, би си здали…
Село тужило за опришками.
— Бо то, видиш, єк скривдив тебе пан ци жид, ци таки свій багач — йкого ти права можеш доступити? Жадного права ти не можеш доступити, бо усе право у руках панів та жидів. Шо ж бінному чоловікові зостаєси? Лиш онна надія — опришки. Підеш до них, скажеш кривду свою. Вотаман вислухає. Єк чемне говориш — падут на того кривдника, ограбуют го порєнно. Раз так та другий так — а вно, дивиси, і притихают панки та жидки.
І стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людської пошановки. Честь попасти до опришків. Видимо, не кожний міг тої честі доступитися…
А коли заходила ще розмова на опришківські скарби, про всі оті комори, схованки, де бочівками стоїть золото й срібло, каміння дорогоцінне блищить-переливається, зброя в оливі переховується століттями, у бербеницях стоїть, ніколи не псуючися, лій козячий, бринза якась особлива, буджениці — і все те бережуть якісь могутні слова, що одно слово закляття може устерегти на сотні літ оті багатства від розграблення, — поринав тоді Олекса у таємний світ чарівних образів, шалені багатства чимось манили, хоч не знав, пощо вони й куди їх ужити. Тремтів, слухаючи дивних пригод усяких охотників до шукання усіх отих скарбів, хотілося бігти до тих, хто знає, хто володіє тайною, хто міг би кожної хвилі піти, але чомусь не йде, не бере, хоч сам бідує.
— Ту у нас мало де грошей оприських, бо не було де ту їх ховати. Але туда май у гори, то там тих гроше-ей… Тьмами. Бо там є де ховати.
— Гроші то є ту, лиш єк їх узєти, от у чім річ.
— Був-сми у Жєб'ю, видів там бабу онну, Савуленка си називає. То вна ми повідала, єк колис віграбували опришки касу дес за горов, то сімнацітеро коней принесло грошей на Жєб'є, та й усі тоті гроші ізсипали опришки у комору у Випчім під Бглов Кобилов. Верх є там оден такий, із Криворивні в праву руку, Біла Кобила сі називає. Казала баба, ніби усі тоті коні свої вібили опришки та й там позагрібали. То мав бути поправок, де тих грошей шукати. То й шо ж… Шукали люде не раз. Тарниці дубові з коней знаходили у землі, а гроші не могли знайти.
І все якось так виходило, що хтось десь колись оповідав, довірчиві люди ходили, шукали, копали, тратили час — і завжди то кінчалося невдачею. Але віра в існування тих незліченних скарбів від того не зменшилася.
— Уторопський чоловік оден мені оповідав, шо вни, ади уторопує, ходили далеко дуже на роботу та й в оннім місці — от лиш забув-сми, у котрім саме, находили онну паню та й в неї робили. Паня тота була велика багачка, мала каменицю на два поверхи, скотини багато… Та-й питаєси раз тота паня людей, звідки вни є. Вни каут, шо з Утороп. А вна ніби аж зраділа. «Ой-га, з Утороп!.. А то нашя родина: прабаба моя звідтив. Ги, сараки ви… Кобисте знали, єке у вас там шєстє — не ходили-бисте ви усуди зарибками, але мали-бисте з чого жити ви та й ваші діти».
А вни каут: «А шо би то могло бути?»
А вна тогди: «Моя прабаба та була опришкам за кухарку, їсти, ади, їм варила. А комора, де вни сиділи, опришки, то була в Уторопах при онним горбочку. І скоро сонце рано сходи з дола — так перший раз на цілі Уторопи насамперед загрієт на тоту комору. То моя прабаба варила у ті коморі їсти дванаціт років. Але онного разу, єк опришки йшли на рабунки, моя прабаба набрала, кіко могла нести, грошей та й утекла аж суда, аби ї не відшукали. Та й з того ми стали багачами. Коби-сте знайшли ту комору, то й ви би були багачами».
То й шо ж… Шукали люде тієї комори та й не могли найти, бо то тепер позаростало лісами. Шо лісами, а шо таки не знати, о єкі порі. Бо сегоннє сонце паде сперше на тот горбок, а завтра май на єнчий. Тра знати ннину, на котру дивитиси…
І завжди так: якась дрібниця, що її конче треба знати, — і власне її ніхто не знає, а тому гроші спокійно лежать далі. Два хлопці печенізькі, наслухавшися всяких отих оповідань, рішили таки піти на Чорногору спробувати щастя. Це були Юра Филипчук і Виделька. Мати Юрова, стара Василиха, вдова, оповідала, як то саме запалилися хлопці.
— Бо то у нас жомнір ночював один захожий. Та й оповідав, єк був кудас далеко, то стояв ув онного старого діда. А тот дід питавси, звідки він є родом. А тот жомнір ніби жєбівський. А дід тогди: «Ой, як ти жєбівський, то мусиш знати Говерлу». — «А чіму ні?» — «То там, у Говерлі, є велике шеськє. З угорського боку там є скала велика і три пороги на ні. То на третім порозі тої скали є велике мідєне корито, пришрубоване до скали. І повне тоє корито самих чірвоних. Вверх того корита є шє засипаний у камені хрест золотий.
І до того всего, — кае дідо, — було дванацік заступок, вірубаних у скалі з долини. Але нас єк ві сипало за раз там дванацік тоти гроші у то корито, то єк ми вити йшли, то усі тоти капки за собов позасипали, аби незначно було, куда ми іно лізли.
Так отам правда, шо є шеськє. Бо ті гроші — то чисті, не закликані нічо. Але до тих грошей єкби хтівси дістати, то треба довгої линви, і тов линвов зав'єзатиси попід плечі, а на верху скали аби стояли люде та й аби спускали у долину линвами того чоловіка до тих грошей.
А вже цес, шо поліз, єк ізнайдет гроші, на тім третім порозі, то най і гроші, і корито верже вниз. Під тов скалов є велика рівнина, і гроші не пропадут.
А чімунь я то все знаю, — кае дідо, — так шо я самий туда ті гроші клав. Лиш нас розігнало восько, то я зайшов суда, тікаючи, а тоти гроші лежє там. Добре би було, аби ті гроші хтос чемний узєв, бо шкода, аби вни там пусто-дурно си сходили».
Це все розказувала Василина, як говорив жомнір.
— А Юра наш та й Виделька чюли. Та й хтє десь уліті йти шукати тих грошей.
— Ой, не пускайте, бабо, бо то не є безпечно. Може, він лиш так говорив, шо не заклєті гроші, а направду то їх біда сокотит та й можут хлопці смерті пожити. А хто хожалий у гори, то каже просто, шо й без закляття йти в гори небезпечно.
То вже тра знати та й знати дорогу. А не знаючи, легко і в пропаск упасти, і на того великого наскочіти, і так у лісі заблудити або в черепах. Є, туда бийно йти незнаючому. Не пускай, бабо.
— Ци я го прив'єжу на курмей? Ци я го стримати годна?
І дійсно. Що може вдержати гуцульського хлопця, коли він заб'є собі в голову?
Зачув і Олекса про цю постанову Юри й Видельки, запропонував їм свою особу. Ті зраділи, бо Олекса був сильний і рішучий хлопець. Постановили всі троє, що зиму будуть готуватися, розпитувати про дорогу, а як весна — гайда.
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.