Потойбiчне

Іван замовк і дивиться на мене.

– А хто то був? – запитую.

– Чужий дух… Щось треба помагати… Занапастився на жінок і всіх перемучить, коли не помогти…

Настала мовчанка.

Іван устав і теж пішов додому.

Я ліг спати… Знав, що по наших темних селах подібні повір'я ходять, як епідемія. І все ж проти ночі… після такої бесіди мені стало якось неприємно. Раптом недалеко, у Юровій хаті, вчувся жіночий крик. То був крик зі страху, що примушує дрижати все живе… Я відчинив вікно і прислухався до дикого голосу села, що вже й мене брав холодом. Ніч була дуже темна – здавалося, відкрилося саме лоно природи, і з нього виступає чорна сила тьми.

Я знову ліг спати. Тіло моє набралося холоду й не могло зігрітися. Так, тремтів від студіні, бо чого б боявся? Я був певний того, що ні в який забобон не вірю й нічого не боюся!.. Справді, зігрівся і заснув…

Другого дня іду на роботу. Проходжу мимо Юрової хати… Жінка стояла у воротях, дивилася на вулицю. Я аж налякався – така була бліда. Даремно намагався її переконати, що її страх – то психічне явище, і нічне видіння було нереальним, наснилося – і все.

– Що сон – то сон, – сказала вона. – Але тут на очі приходить живий пан із зеленим пером за клебанею… Я розумію що і як… Його видів і мій чоловік! Двоє одне видіння мати не могли…

Я з болем у серці залишив її.

Коли повертався увечері додому, всі двері були замкнуті, а вікна занавішені. Над селом царював страх – незвичайний страх перед «нечистим духом»…

Серед ночі я раптом схопився. Серце моє билося прискорено, повітря мені здавалося тяжким: мене пробудило жіноче виття з Юрової хати. Я підійшов до вікна і подивився за потік. Юрів пес, заскигливши, кинувся у поле. У хліві заревіла худоба. А село було німе!..

Ранок настав хмурий. Дуби при потоці обсіли ворони. З яких усюд злетілися в такій великій кількості? Мені на душі зробилося ще більш неспокійно…

Коли зійшов на вулицю, там уже зібралися молоді жінки. Почув неймовірне: Юрова Поланя уночі померла. Не витримала…

В очах жінок відбився страх перед невідомим…

Між ними зупинилася й Олена – найкраща молодиця. Наші очі на хвильку зустрілися. Я помітив сльози і крізь них благання – помогти.

– Де ви були? – спитала вона. – Я так давно не виділа вас…

Коли я подався через перелаз, спіймала за руку:

– Він прийде тепер до нас!.. Я то відчуваю…

– Ти кріпися, нічого не бійся… – заспокоюю її. – Нічого тобі не станеться…

– Я буду кріпитися! – сказала Олена, та по очах уже було видно, що сила і надія у неї пропали. Я скоро розпрощався – пішов чорним садом. Вона дивилася услід. Коли опинився на дорозі сам, її погляд стримував мене і ніби не пускав. Що зі мною діється? Я теж почав боятися? Страх передавався, як заразлива хвороба!

Я вже хотів ступити на кладку, коли з-за потоку мене зупинила якась стара жінка з ліхтарем у руці…

– Я уночі йшла до Полані і виділа, що ваше вікно світиться, хоч то було далеко… Ваше світло мене і спасло… Не гасіть його вночі.

Очі у селянки були такі страшні, що мене від них поморозило. Я зрозумів, що вона – ворожка і хотіла помагати хворій.

– Над сим не маю сили… – зізналася бабка. – Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги – такі, як у оленя… Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти, – потім заговорила пошепки: – І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз… Та – еге, розгнівався й замучив жону!..

Стара почалапала уздовж потічка, світячи ще з ночі ліхтарем.

І я не пішов далі, повернув через вільшняк додому. Шуміла вода, кричали ворони… Очі старої жінки – червоні, аж страшні – запали мені в душу, як дві жарини страху, і я не міг позбутися того почуття.

Побіг двором, увійшов до хати. Дівчина, яка вже прийшла з дому, дуже мені зраділа, але двері замкнула на ключ.

– Страх, – сказала потай, – великий страх у селі… Всі жінки бояться… котру сеї ночі вибере собі… Так усіх замучить!..

– Хто? – чинився я, що не розумію.

– Хто?.. Той пан, що ходить по селу із зеленим пером за клебанею… Він – нечистий, але так з'являється…

Я спробував довідатися від неї щось більше, але намарне.

– Всі жінки, – зізналася, – лише про вас говорять. Ви їх можете спасти… Сільську ворожку не послухав… Івана побив… Має велику силу! – вона дивилася на мене з такою наївною, дитячою вірою, що я враз отямився і перестав боятися…

Під ніч на всякий випадок зарядив свій стародавній пістолет і, будучи чомусь украй втомленим, ліг досить рано спати. Невдовзі глибоко заснув. Але крізь сон начебто почув дрібний стук у вікно. Я схопився з ліжка, скочив серед кімнат.

– Пустіть! Пустіть! – кричала Олена.

Серце моє застукало дужче. Я найбільше боявся за неї. Побіг відчинити.

Стояла вона боса, у нічній сорочці – а вже пішов сніг, білою пеленою покрив усю землю…

Впала мені до ніг, обняла коліна. Я взяв її за руку й повів до кімнати. Трусилася від страху і була як лід. Та почала гаряче мене цілувати.

– Він прийде… Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати… Тому втекла до вас… Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!

Страх мій начебто пом'як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим… Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду…

На старому годиннику вибила дванадцята година. Я підійшов до вікна, видивився надвір. Зі стріхи тихо капала вода. Від снігу було ясно… Миттю блиснув якийсь білий вогник, своєю ходою пішов через вільшняк, потім через воду і виринув коло сусіда Юри. Звідти швидко завернув і… диво! – попрямував до хати Олени. Мені волосся стало дуба, але я силкувався не піддаватися уяві, що то ніхто иньший, як нечистий. Нараз вогник згас… А за хвилю знову показався перед її хатою. Звідти прямо пустився сюди!..

Я взяв пістолет і стис в обох руках. Потім стиха відчинив вікно. У кімнату вдарив вихор холоду. Здавалося, я трачу притомність. Тіло задубіло. Душа моя змінилася в невиказаний крик… І ось я ніби бачу, як високий пан із зеленим пером за клебанею наближається до мене. Не тямлячись, я випалив…

У відповідь почувся приглушений крик… Потім стареча лайка. Олена схопилася й побігла надвір, гадаючи, напевне, що я там. Зачулася розмова. До хати, все ще лаючись, зайшов сільський чародій Іван – з ліхтарем у руці. Він голосно сказав:

– Не стріляйте!

– Уже не стріляю, – озиваюся йому.

– Коли так, то слухайте, чому я прийшов. Несила більше сторожити від нього село. А кажуть, ви розкопали гріб і зняли колодиці з того мертвого, що ходить. Ви їх собі намалюйте, пане, і верніть на місце. Замкнемо його знову. Не знаєте, то я вам розповім. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Він був дуже красний і носив клебаню з зеленим пером, його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Та пан собі блудив і за иньшими. І одної ночі, коли прийшов до неї, вона за те, що не був їй вірним, його задушила… Боялися, що після такої насильної смерті, пан буде ходити до молодиць далі – як нечистий дух, тому його заперли на колодиці. А ви того не знали і звільнили… Збирайтеся і ходім, аби то все зробити до рана.

Невдовзі ми ступали по невеличкому снігу, що випав на болото. По дорозі зайшли на єпархію, де жив самітний піп. Зняли його з ліжка, одягли в що треба. Він був товстий, лінивий. Але підкорився моєму авторитету й Івановій просьбі, тому пішов із нами.

Ми розкопали гріб, відкрили труну. Я поклав колодиці на місце – так, як вони лежали… Потім сонний піп сяк-так запечатав наново могилу.

І все пройшло, в селі настав спокій.

Олена з того часу – мій найвірніший приятель. Вона самовіддано супроводжує мене у моїх експедиціях, наче там від чогось мусить застерігати.

_______