Потойбiчне

Дарма.

Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…

Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?.. Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос -

Ганни?

Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?..

– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?..

– Чому ж би ні, Ганю?.. При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…

Мав він право говорити їй так?

Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:

– Ні, ні…

Він потішав її лише.

Стрепенувся цілим тілом.

Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця.

Пізнав її відразу.

– Ганю, Ганусю…

А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…

Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.

Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.

І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:

Чи довго ще?..

Чи довго ще жити йому без неї?..

А серце старече, що ледве вже б'ється, все шепче та шепче:

Не довго… не довго…

Олена Кисілевська

Народилася 24.03.1869 р. у м. Монастириську на Тернопільщині в родині священика, навчалася у Станіславові, жила у Львові та Коломиї. Брала участь у жіночому русі, двічі вибиралася сенатором польського сейму. Видавала журнал «Жіноча доля» (1925-1939), «Жіноча воля» (1932-1939), «Світ молоді» (1932-1939). Перші оповідання надрукувала у «Літературно-Науковому Вістнику» (1903). Багато мандрувала, завдяки чому з'явилися книги «Вражіння з дороги» (1910), «Під небом півдня» (1935), «Швайцарія» (1935), «Подорож до Африки» (1937). Багато писала для дітей, збирала фольклор. Померла 29.03.1956 р. в Оттаві, Канада.

Оповідання під псевдонімом О. Галичанка друкувалося в «ЛНВ» (1911, кн. 56).

З днів розпуки

Що зі мною? Куди я лечу? В яку чорну пропасть жене мене і якась фатальна сила? Чого душа моя, змучена наче заляканая пташина, ніде не знаходить ні відпочинку, ні виходу?..

Зболілі очі, прислонені важкими, мов олово, повіками, не бачать нічого. В голові шумить якась дика, безладна музика – чимраз дужче, чимраз дужче… Ох, мозок розлетиться від неї! Досить, досить сього!..

Що такого сталось зі мною?!.. Може, се лише сон такий страшний приснився мені, оглушив мене й забрав усю мою свідомість? Адже щось подібне я вже раз пережила, підчас страшної ночі, коли я ледве що прочувала той довгий, тернистий шлях, на який Маруся ступила… Тоді була вона вже трохи недужа і мені приснився сон.

Ми обі їхали кораблем по чудово синім морі. Блаватові хвилі колихали злегка нашим граційним кораблем. Спершу, заки ми в'їхали на широкий, безмежний водний простір, плили ми заливом повним сонця, блеску, блакиту. Береги його заросли чудовим лісом. Дерева з ніжним, наче кружево листом, немов у низькім поклоні, хилили свої пишні віти. Низом, попід деревами – безліч цвіту, папороти й якогось прегарного зілля, яке від коріння аж до вершка розцвіло пахучим, ріжнобарвним, ніжної краски цвітом.

Маруся тішилась тим усім, мов дитина. З розкішшю витягала свої милі рученята, нахилялася й повними жменями зривала сі дивні райські цвіти.

Помалу ми минули сі чарівні місця і виплили на повне море. Заблестів яркий блакит морських хвиль, залопотіли білими крилами стада мев. Довкруги ясність, наче впливаємо в само царство сонця.

В німім захваті вона притулилась до мене і склонила свою головку на моє плече. Ручкою притискала болюче зі зворушення серце.

В цей мент проти нас виринає якийсь довгий коровід й лине просто по бурливих хвилях. Золотисті ризи священиків, червоні хоругви міняться в променях сонця. Напереді хлопчина з хрестом в руках, ледве-ледве ступає по високих хвилях, що розсипаються під його дрібними ніжками, наче купи срібно-синього, як пух мілкого пісочку.

Коли минають нас, очі всіх звертаються на Марусю, всі клонять низько голови перед нею. Всі хрестяться побожно – потім линуть далі і зникають.

В сій хвилі, ми обі враз з нашим кораблем починаємо несподівано летіти геть в бездонну глубінь. Заворот голови огортає мене і я трачу свідомість.

Коли опісля виринаю знову з кораблем наверх – не бачу навкруги ні живого духа. Я сама!..

Мертва тишина приспала море, ніщо не ворухнеться, а я кидаюсь на всі сторони, мов божевільна, шукаю, кличу – даремно! Її нема!..

Тоді несподівана гадка, мов блискавка, прошибає мій ум: се був маєстат смерти! Я вже не побачу її – вона пропала!..

Зі стогоном розпуки збудилась я зі страшного сну, ціла облита зимним потом, із завмираючим з тривоги серцем. Я довго не могла отямитися. Аж палкі обійми Марусі, що тривожно припала до моїх грудей, вспіли розігріти майже завмираючу кров.

Чи й тепер приснивбися мені подібний страшний, неймовірний сон?..

Але де я була? Чи та країна, повна сонця, тепла, пересичена смерековим запахом була лише сном?! Чи отсе я лише у сні блукала по далекій чужині, - блукала, мов божевільна, по тихім кладовищу, шукаючи серед вічної зелені її свіжої могили?! Ні!.. Ні!.. Се хіба сон!.. Бо инакше – як те все перенести?!

Так! се хіба снилось… Я вже небавом доїду додому, Марусенька, мабуть, спатиме спокійно у своїй кімнатці; я піду, зложу поцілунок на її погіднім чоленьку, її рученята обів'ють мою шию – а я, може, заплачу – а зі сльозами сплине той важкий камінь, що давить мої змучені груди…

От вже і хата! Але чого тут так темно? Хіба ж ніхто не дожидає мене?

Чому мені так лячно?.. Чому я так боюся переступити поріг?.. Як ми так скоро доїхали!.. Коли б була ще хоч хвилина непевности – хоч одробина надїї…

Він так сильно стукає у те вікно!.. Тихше!.. тихше! Змилосердися!.. Нарешті!

– Се ти, Оленко? Чому у вас так пусто, темно?

– Пан звечера вийшли, а я сама.

Кров перестає в мені кружити. Деревіючі уста ледве повторяють:

– Сама?..

– Сама!..

Усе нагло закружляло довкруги, наче в пекельнім хороводі, й усунулося в бездонну пропасть. Коли я знову отямилася – довкруги було пусто, наче все вимерло; все віддалилося, запало, а я зосталася сама! Сама!..

Її нема! Як ви розумієте се? Стільки всюди людей старих, немічних, стільки дітей блідих, нужденних, а стільки здорових, веселих! Все живе, ходить, плаче або сміється – а її нема!..

В її кімнаті ще її рукою поскладані книжечки, в шафі її суконки, в кутику під столичком черевички, он рукавички ще з відтиском її дрібної ручки, а он зачата студійка, наче всміхається своїм полудневим краєвидом – на палітрі свіжо понакладані фарби… все жде її – а її нема!..

Якась нудьга жене мене з місця на місце і не дає хвилини спочити.

Я шукаю її!..

Нема? Чи се можливе? Так недавно ще тут була: здається зараз почую її легенькі кроки й лагідні слова: «що, мамонько?»

Чи ж се був справді шелест її суконки?

Я кличу, біжу в її кімнатку, де стільки літ гомонів її голосок, стільки літ бавилася, училася й читала…

Тиша і пустка. Якийсь холодний, неперехідний мур відділив мене тут від неї! А моя душа б'ється о сю перепону вперто і безупинно, і мені здається вже, що ціла я – се лише клубок зболілих нервів, яким злостива рука кидає все в той бік, де би тяжче можна зранити його!..

Я бачила її у сні – і душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила її маленькою, як колись, коли вона повна здоров'я й життя, мов ластівочка, вилася коло мене в кождій годині життя.