Страница 59 из 63
— Урра!.. Підколімо свиню!
Новий кидок бандитів. Останній. Дітей убито. Винищення завершено.
Та невже страхітливий злочин так і залишиться без помсти? Невже не з'являться месники?
Вклавши в піхви шаблю, Колвілл наказав сурмити збір.
Улани швидко вишикувалися по взводах і завмерли, чекаючи наказу, зміст якого вони передбачали.
— А тепер, хлопці, — звернувся до них майор, — розважтеся ілюмінацією. Підпаліть-но усі ці халупи. Виконуйте!
Убивства, а потім підпал. В очах збіговиська озвірілих бандитів це цілком природний хід подій. До того ж англійці почували себе в такій безпеці, що не виставили навіть дозорних. Весь ескадрон зібрався на подвір'ї, бажаючи взяти участь у святі.
— Ура! Хай живе майор! — загорлав сержант.
— Дійте, хлопці, дійте!
Дружний залп перервав його мову. Колвілл підстрибнув у сідлі, захитався і важко впав з коня, вдарившись головою об землю.
Месники?.. Так, то були месники і захисники, але, на жаль, вони прийшли надто пізно.
За першим залпом пролунав другий, довгий, уривчастий, а слідом за ним — третій.
Досвідчене вухо солдатів зараз же впізнало у цьому вбивчому вогні майстерність добірних стрільців. Улани похололи від жаху.
Їх лави, поріділі від граду куль, миттю поламались. Оскаженілі коні перекидали вершників. Охоплені жахом, улани спробували повернути навтіки, та було пізно: над муром ферми показався довгий ряд маузерів. І молодий обурений палкий голос вигукнув:
— Жоден із цих бандитів не вийде звідси. Вогонь!..
Знову розляглася часта, нещадна стрілянина.
Стріляло понад сотню бурів, чудових стрільців, про яких можна сміливо сказати, що ні одна куля в них не пропадала марно, кожна несла смерть ворогові. Кілька чудом уцілілих уланів безладно помчали до воріт і наразилися там на потрійний ряд маузерів.
— Вогонь! — прозвучав той же дзвінкий від обурення голос.
Знову загриміли маузери, і останні улани англійського ескадрону впали, вбиті на місці.
Розбійників Колвілла було знищено.
На подвір'я увірвалося десятків зо два молодих людей, вірніше — підлітків, авангард загону. Інші бури, що становили ядро маленького війська, з обережності залишилися в полі.
Вбігши на подвір'я, бійці пішли до того місця, де уланський ескадрон було почастовано вогнем першого залпу. Біля мертвих тіл сержанта і двох сурмачів ще бився в агонії майор. Поранений в груди, він задихався, харкав кров'ю і, звичайно, нещадно лаявся.
Впізнавши командира бурського авангарду, Колвілл прохрипів голосом, що переривався передсмертною ікавкою:
— Зірвиголова… Будь ти проклятий, шахраю!
— Так, майоре Колвілл, це я! І, як бачите, я додержав слова і примусив вас сплатити своєю кров'ю за смерть Давіда Поттера…
— … мого батька, якого ти вбив, підлий собако! — не своїм голосом перервав командира блідий від гніву Поль, підійшовши до Колвілла, який відповів йому визивним поглядом.
— Всі інші неправедні судді, які засудили на смерть Давіда Поттера, — продовжував Зірвиголова, — вже загинули від нашої руки: полковник, герцог Річмондський, капітани Руссел, Харден і Адамс — усі вони давно вмерли. Та й вам залишилося жити всього кілька хвилин.
— Як знати — іноді повертаються… дуже здалека, — пробурмотів Колвілл, бравіруючи навіть перед смертю.
Лиходій, мабуть, розраховував на великодушність свого благородного і завжди жалісливого до поранених супротивника.
— Побачимо! — глухо відповів Поль. І спокійно, зовсім не вагаючись, хлопець приставив дуло рушниці до виска майора і спустив курок.
«Є мерці, яких треба вбивати!» продекламував на закінчення Фанфан, дуже доречно згадавши цей трагічний рядок.
Але тут зачулися вигуки:
— Тривога! Тривога! Англійці!..
Молокососи мусили швидко покинути ферму, не маючи ніякої змоги поховати тіла невинних жертв.
Вони приєдналися до загону, скочили на коней і відступили перед величезною масою ворожих військ, що темними смугами застилали обрій.
РОЗДІЛ IX
Передчуття. — Перехід через Вааль. — Відступ. — В ім'я порятунку армії генерала Бота. — Фермопіли. — Поль і Патрік. — Стояти на смерть! — Загибель Молокососів. — Останні кулі і останні Молокососи. — Капітан Жюно. — Чи виживуть вони?
Нема чого приписувати чуду несподівану, хоч і запізнілу появу Молокососів на фермі Блезбукфонтейн.
Відважні юнаки робили в цих місцях таку саму розвідку для невеличкої армії генерала Бота, яку робили улани на шляху руху старого маршала.
Зустріч обох загонів була цілком закономірною.
З воєнного погляду, розвідка бурам вдалася на славу: вони знищили ескадрон уланів і виявили наближення англійської армії.
Тепер, вчасно попереджений про небезпеку, генерал Бота зуміє знайти вихід із становища і вжити потрібних і термінових заходів.
Вдалася розвідка і з особистої точки зору її учасників. Майора Колвілла, ненависного командира уланів, вбито, за Давіда Поттера помстилися. Здавалося б, син страченого бура повинен відчувати шалену радість від усвідомлення задоволеної, нарешті, помсти. А тимчасом його терзала якась нез'ясовна журба.
Молокососи мчали кар'єром до Ваалю.
Поль, понуривши голову, мовчки скакав між Фанфаном і Зірвиголовою.
Фанфан, вважаючи, що все йде чудово, з безтурботністю парижанина насвистував марш Молокососів.
Зірвиголова, часто озираючись, оглядав весь горизонт. На його очах загони англійської армії дедалі ширше розтікалися по степу.
— Слово честі! Здається, діло буде гаряче, — пробурмотів він.
Поль, як і раніше, заглиблений у свої думки, здавався до всього байдужим.
— Що з тобою, Поль? — звернувся до юного бура Жан, здивований його етапом. — Прокинься, старий! Скоро бій.
Хлопець здригнувся і кинув на друга незвичайний для нього погляд, сповнений суму і ніжності.
— Так, скоро бій, — відповів він. — Останній бій.
— Та ти що, з глузду з'їхав? — обурився Зірвиголова.
— Так, останній, — похмуро повторив Поль. — Принаймні для мене.
— Це що за маячення?! — вигукнув Зірвиголова.
— Скажи краще — передчуття, — заперечив Поль. — Десь глибоко-глибоко в душі я відчуваю: мій кінець близько. Не дихати мені більше повітрям вельдту любої моєї батьківщини, кожну п'ядь якої ми захищаємо, не скакати на коні поруч з тобою, мій дорогий французе, любий мій побратиме… Ніколи не побачу я більше і рідних, і не доведеться мені радіти перемозі нашого народу…
— Годі, Поль, любий, дорогий мій хлопчику! Не говори так, прошу тебе, ти краєш мені серце! — перервав його Зірвиголова. — Зрештою, все це дурниці. Хіба можна вірити в передчуття!
— І все-таки я знаю: мене вб'ють, — понуро відповів хлопець. — Поки був живий хоч один з убивць мого батька, я ніколи й не думав про це. А тепер усе скінчене, кажу тобі.
— Ні, ні і ні! Запевняю тебе — ні! — вигукнув Зірвиголова.
— Та я й не боюся смерті, я вже давно звик дивитися їй у вічі. І життя мені шкода тільки тому, що після моєї смерті священна справа незалежності втратить одну рушницю, — сказав Поль і з наївною гордістю додав: — І непогану рушницю…
— … яка до того ж розтрощить ще не один англійський череп, — спробував Фанфан ввести веселу нотку у цю розмову, що набрала такого похмурого напряму. — І потім, далебі, не така вже ти, брат, руїна, щоб помишляти про вічний спочинок.
Але жарт парижанина не мав ніякого успіху і прозвучав вхолосту, немов підмочена петарда.
Нічого не відповівши, Поль глянув на нього з таким сумним і м'яким виразом своїх великих, красивих очей, що у Фанфана защеміло серце.
А ескадрон тим часом усе скакав на північ. Молокососи поспішали попередити генерала. Вдалині то тут, то там видно було поодиноких вершників. Це були кінні патрулі генерала Бота.
Помітивши ескадрон Молокососів, вони зімкнулися і помчали сповістити генерала, який згоряв від нетерпіння, про повернення розвідників.