Іван Франко

Шановні добродійки і добродії!

Сьогодні я хочу познайомити вас з одним з найкращих українських письменників — з Іваном Франком. Перед вами портрет Франка. Те, що ви бачите, хотів би трохи доповнити. Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри.

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!

Не можу забути одного образу, який врізавсь мені у пам’ять. Се було два роки назад, коли я востаннє бачився з ним. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою.

51 рік минув вже, як під сільською стріхою, в хаті коваля Якова, недалеко од села Нагуєвичі, в Галичині (в Австрії), родився Іван Франко. Сільська дитина росла серед природи. Мале хлоп’ятко по цілих днях бігало по полю, поміж високих лопухів, над невеликою річкою з високими берегами, з кам’янистим дном та з м’якими зеленими водорослями. І все, що воно бачило, здавалось йому таким прекрасним, чудним і незрозумілим. Чого сонце таке маленьке, коли казали, що воно велике? Чи в небі вирізана така маленька дірка і через те не видно цілого сонця? Чим люди бачать? І чим вони чують? Йому здавалось, що все те чоловік робить ротом. Дитина розкриває й закриває рота, заплющує очі, затулює вуха,— скрізь додивляється, над усім думає. А ввечері говорить до батька:

— Татуню, татуню! Я щось знаю.

— А що таке, моя дитино?

— Я знаю, що чоловік очима бачить.

Батько сміється.

— А вухами чує, як кудкудакає курка, а пальцями — шум.

— Як, як?

— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як затикати, то чути тільки шум.

І все його цікавить, і над усім він думає, по-своєму, звісно. Біга по полю, пасе гуси — і думає.

«Якесь воно не таке, як люди»,— кажуть про дитину сусіди. «Якесь не таке»,— думає батько і рішає оддати сина в науку, одірвати од плуга. І от, коли Іванові минуло 6 років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє близьке село. Тяжка там була спочатку наука! Все там було чудне, незвичайне, якісь таблички з гачками, якісь закарлючки. Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха та бив по плечах. Школярі щось кричать, а Іван нічого не розуміє. «А-ба-ба-га-ла-ма-га…»,— хором читають діти склади. «А-ба-ба-га-ла-ма-га»,— кричить вкупі з ними малий Франко, а сам нічого не розуміє.

Увечері батько питає:

— Ну, а чого тебе там в школі навчили?

— Вчилися «а баба галамага».

— А ти вмів?

— Таже вмів.

Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по-українському, по-польському і по-німецькому. За два роки батько оддає його в город Дрогобич, в нормальну німецьку школу при монастирі. Залякана сільська дитина, нечесана, погано одягнена стає жертвою школярів і грубих, неосвічених учителів. Його б’ють, з нього сміються. В своїх оповіданнях «Schönschreiben» і «Олівець» (карандаш), що мають автобіографічний характер, Франко описав варварство тодішніх учителів. І ще тоді в дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. Минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником. Скоро після того у Франка вмирає батько, а мати виходить за другого. І хоч сім’я Франка бідніє, хоч нема вже тих достатків, які були за батька, його не беруть з школи. В городі він живе у свого родича-столяра, слухає розмови робочого люду, вчиться пісень, спить на порожніх скринях, приготовлених на ярмарок, або в домовині і помагає в роботі. А на канікули — знов на селі, знов помагає в полі збирати сіно, звозити хліб. Минуло три роки — і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. На Франка не звертають уваги, він цілий рік сидить десь у кутку, на «ослячій лаві», та довбає пальцями у стінах діри. Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіальний курс. Науки шкільної Франко не любив. Зате читав. Шевченкового «Кобзаря» вивчив напам’ять, а як став старшим, книжка зовсім захопила його. Він читав все, що попадало під руки, без плану і без системи: Шекспіра, Шіллера, Клопштока, Гете, Гейне, Гомера, Софокла, біблію, а з українських авторів — Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Руданського, Мирного. Любов до книжки виявляється і в тому, що з шостого класу Франко починає збирати свою бібліотеку — і за три роки заповняє велику шафу європейськими класиками. Перші спроби писати — віршем і прозою — відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гімназії. Тоді ще почав він збирати народні пісні. Коли, скінчивши гімназію в 1875 році, молодий Франко їхав до Львівського університету, в його літературному багажі було все: і любовні вірші, і драми, оповідання, і переклади Софокла, Гомера, «Уріель. Акоста» Гуцкова, «Краледворська рукопись» і т. ін.

У Львові 19-літній студент вступає до студентської громади і бере живу участь в редакції студентського журналу «Друг», де ще в р. 1874 надруковано перші вірші Франка, підписані псевдонімом Джеджалик. Таким робом літературна праця Франка починається для нас 1874 роком.

Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернімось трохи назад та подивімся, чим жила і інтересувалась галицька інтелігенція в 70-і роки минулого віку. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60-х років серед галицької інтелігенції почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ», чи «нарѣчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на москвофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоросів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкіна, якої, звісно, не знали, а виходило у них так зване «язичіє», мішанина українського, російського і церковнослов’янського. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як-небудь запобігти ласки правительства, що-небудь, хоч дрібницю, випросить у нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до живих народних інтересів, повне безсилля в духовній, сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галицької інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд видав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодіж, знеохочена безконечними і безплідними суперечками про мову, без світлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти.

Цікаву картинку тодішніх поглядів дає Драгоманов у своїх австро-руських споминах. В 1873 році він пробував у Львові. До нього часто заходив тоді один галицький літератор. Розмова якось зійшла на клерикалізм.

— Я вільнодумний,— сказав літератор,— але релігія потрібна для моральності мужиків і жінок.

Коли ж йому сказали на те, що образована жінка нічим не відрізняється од мужчини, він обернувся до Драгоманова:

— Ну скажіть мені, чи у вас завжди так буває, як я бачив отут? Зайшов я до вас у готель. Вас не було, а ваша жінка розмовляла з NN (молодим чоловіком). Оце ви підете на лекцію, чи куди, а жінка ваша може сама приймати мужчину?

— А чому ж ні?

— І ви не боїтесь?