Страница 7 из 23
З пониклою, обваженою гіркими думами головою вона прислухалася до останніх згуків затихаючої в селі весільної музики, з якими гинули її останні надії, останні сподівання…
* * *
Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим…
Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві, і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті…
Тьмяно в хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.
Немов так і треба…
А дощ іде… Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: чи прийде коза до воза?
А мабуть, прийде…
-------------------------------------
ЧАСТИНА ДРУГА
Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече, та колить, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам’ятку маєш Маласю. Аякже… Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії, в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать, — ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс… Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь, в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти, та один бабі Мар’яні оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втекла з тіла. А тепер маєш — бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей.
Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси І брови стали в нього молочні.
Село було засипане снігом до половини. Низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві: за коловоротом по полю око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.
Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку. Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться… Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де? Щоб син хазяйський та узяв убогу? Щоб Прокіп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати в городі садити… Ха-ха! Оближи губки, Маласю… Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї… Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь в тюрмі… Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали що з ним зробити…
Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв за зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш.
Ну Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. Аякже. Маланка аж плакала з злос.
— Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б… Здоров!
Ху!. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай… боже. Я, знаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.
Хіба в тебе душа? От заячий дух…
Хома видимо глузує. В зморшках старого, безвусого виду глибоко залягла злість.
Андрій звик вже до того. Він знає, що, відколи пан прогнав Гудзя, злидні ще гірше його обсіли, а проте каже:
— Добре вам, Хомо, що ви самі, а у мене три пельки в хаті.
— Ха-ха… Мені? А добре, бодай йому так легко здихати, як мені жити… Став пиво, скажу новину.
— Де-де! Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…
— Не віриш? Панич Льольо ставить гуральню.
— Та ну?
— Не ну, а справді. З старої сахарні зроблять гуральню, ще й дім для себе збудує Льольо, щоб він тобі луснув на радість.
— Та що ви кажете? Звідки?
Не вірить, чортове зілля… Кидай лопату, ходім.
Куди?
— Не питай, а ходім.
Андрій крутив лопату в руках і неймовірно дивився на Гудзя. Врешті встромив лопату в сніг і опинивсь за ворітьми.
— Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! — почув він голос Маланчин, але навіть не озирнувся.
Брів у снігу, поспішав за Хомою. Хома ставив ноги рішучо, злісно, як говорив, а сніг розкидав, наче коняка. Андрій голосно сапав, його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам, що, здавалось, уже тремтіли від живого робочого руху, уже бухали з коминів димом.
«На сей раз Хома не дурить», — калатало серце в Андрія.
Ішли безлюдним селом, засипаним снігом, мов глухим лісом, який швидше хотілось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарешті на горбку перед ними зачорніли руїни сахарні, Андрій виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомін. Правда, дими враз щезли, зате біля сахарні роїлась купа людей і чорніли підводи.
— Куди біжиш? Постигнеш…
Андрій одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома. Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід, волохатих коней, закутаних у власну пару, зігнуті спини, підняті пуги. Ньо. Вйо! Соб-соб!.
На подвір’ї стояв прикажчик і серед криків та зойку приймав матеріал.
Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі, заглядав кожному в очі, немов питався: чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку і довго мовчки стояв.
Підійшов до Хоми і осміхнувся.
— Буде?
— А буде…
— Гуральня?
— Таже казав.
Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіни сахарні, круглі жовті колоди на білім снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловік з голоду гинуть, аякже. прийде термін — бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й «фабрикант»…
— Що, Хомо, буде? А бач, а бач.
Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки:
— Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…
— Чекайте, Хомо…
— …бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…
— Чекайте ж бо, Хомо…
— Чого чекати? Він дума — гуральня. Домовину тобі готують — чотири дошки та яму. Та й вже.
— А, які ж бо ви, Хомо…
Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба. От взяв би — р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв, би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вішні. Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виду скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.
Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес, під плотом? І що-бо він каже, господи боже…