Страница 9 из 12
Очевидний для людей того часу алогізм, який демонструє всю неприродність союзу між нечистою силою і ангелом. Разом з тим і словесна гра, переведення оповіді в невідповідний змістові епічний план. Звичайна бійка з п'яних очей – тимчасом у її змалюванні поряд з побутовою грубо-зниженою лексикою прориваються елементи стилю пісень та казок про подвиг героїв (подібне бачимо в жартівливій народній пісні «Ой що ж то за шум учинився»). Михайло «скочит з великим галасом до Люципера», той «Михайла хопит в щоку, аж ся поточив», і тут же Михайло «кинеться до оружя – до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоб бити Люципера непомалу», «то по руках, то по ногах, то по плечах. Посєк, порубав, покалєчив і к чорту на землю струтив». Звернімо увагу, що властива народним казанням про героїв ритмізована мова з'являється саме в описі бійки-битви. Зазначимо також, що тут названо мало не всю ручну зброю тих часів.
Яскраво виявлений у «Казанні руському» ще один елемент бурлескно-травестійного стилю. Пародійно знижений не тільки найстарший ангел, а й сам бог. Могутній вседержитель, що творить світ і все суще в ньому, – в ролі свинопаса. Названа професія була малоповажаною в народі, «свинарем», «свинопасом» завжди глумливо-зневажливо називали нетямущу, ні до чого не здатну людину. Мало того, що бог фігурує в ролі свинопаса («І ходит собє господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло»), навіть навколишній світ переломлюється в його свідомості по-свинарському («Коли о[д)ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило і звісило»). Сонце в подобі каплоухої свині! Сонце свинопаса!
Гумористично-знижене зображення бога, інших біблійно-євангельських персонажів справедливо пов'язують з вивільненням європейських народів з-під гніту релігійних догм, з ідеями Відродження, вільнодумством і критицизмом передодня нових часів.
Все це так, але для з'ясування суттєвої прикмети гумору «Енеїди» Котляревського, гумору українського народу взагалі, дуже важливо наголосити ще й на інший момент. У фольклорі висміювання високого, святого – не завжди заперечення, повалення авторитету. Все суще неоднозначне, має різні, в тому числі високі й комічні сторони[5]. Дану самоочевидну діалектичну єдність протилежностей в теорії визнавали і визнають нібито всі, а на практиці її люто заперечували і заперечують ортодокси та фанатики всіх часів.
Висміювання найвищих авторитетів у «Енеїді», «Казанні руському» чи якомусь іншому літературному творі зумовлене і певним історичним етапом розвитку суспільної свідомості, але воно також – у самій природі народного гумору, народного характеру, сформованого не за одне і не за два століття.
Леся Українка, критикуючи основоположну засаду фанатиків: «Нема правди й розуму, як тільки в мені», протиставляла їй народну мудрість, втілену в «гумористичній, сливе іронічній приповідці запорізькій: «Нема в світі правди, як тільки в богові та в мені трошки…». При тому слово правда в даному контексті розуміється широко, як моральний категоричний імператив, воно включає в себе поняття авторитет, віра («віра правдива»).
У Запорізькій Січі найважливіший ритуал – обрання кошового отамана, судді, писаря, інших ватажків військового товариства – включав у себе, крім обов'язкових, не менше трьох разів, відмов кандидатів від пропонованої посади, вручення клейнодів, присяги на вірність запорізьким звичаям та інших урочистостей, заключну церемонію – новообрані схиляли голову в знак покори перед волею громади, і всі присутні, до останнього козака-нетяги, всіляко висміювали обраних, обкидали гряззю та сміттям: щоб не задирали носа, пам'ятали, що козацька громада вище кошового, вище всієї старшини, разом узятої. В «Енеїді» теж живе дух даного звичаю, закладеної в ньому ідеї.
А тепер звернемося до творів Івана Вишенського, які з'явилися на два століття раніше від «Енеїди». Вони пересипані словами-синонімами, словами-новотворами за народними та літературними зразками, довгим переліком у риторично-піднесеному ключі «тяжких і бремоносних» багатств, напоїв, наїдків, убранств, гріховних розваг відступників від божої правди, «утікших від православної віри єпископів». Нестримне нагромадження близьких за змістом і однотипних морфем – вельми характерна риса стилю Івана Вишенського:
«…Еще еси кровоєд, мясоєд, вілоєд, скотоєд, звЬроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, сытоєд, сластноєд, маслоєд, пирогоєд; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тєлоугодник; еще еси тєлолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец й других бреден горко– й -сладколюбец; еще еси конфакттолюбец; еще еси чревобісник; еще еси грєтановстек; еще еси грітаноигрател; еще еси грітаномудрец; еще еси детина; еще еси младенец; еще еси млекопий, – яко же ты хочеш біду военника, бьючогося й боручогося, у цицки матернєє дома сидячи, розсудити?»[6].
Леонід Махновець першим відзначив глибоку життєву основу «каталогів» великого сатирика: «Надзвичайно цікавим у цьому, здавалося б, довільному нагромадженні сатиричних неологізмів є те, що… неологізми йдуть у строгому порядку. Дистанція від кровоїдства-м'ясоїдства, що розпочинається воловиною-волоїдством і закінчується «сластноїдством» – пирогами, – це ж не що інше, як чергування страв… на бенкеті… порядок їх поїдання.
Після того, як пан виступив у ролі пирогоїда, Вишенський висміює його в іншому «амплуа»: «еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал». Набитих «гноєм снідных» панів, природно, одразу вганяло в сон»[7].
Ясна річ, порядок у мовних конструкціях Івана Вишенського, Івана Котляревського чи будь-якого іншого письменника – не закріплений формулою порядок математичного ряду. В літературі, як і в інших галузях мистецтва, немає і ніколи не буде несхитного детермінізму, раз назавжди знайденого ключа хай до одного письменника, чи навіть одного твору. Але вірно схоплена загальна тенденція служить ефективним знаряддям філологічного аналізу.
Сягнемо ще глибше, аж за чорний провал золотоординського лихоліття. «Слово о полку Ігоревім»[8]. В яких тільки аспектах воно не досліджувалося! І все ж академік Д. С. Лихачов слушно зазначив, що «різні форми перерахунку в «Слові» потребують спеціального вивчення» і тут же подав цікаві спостереження над звертанням київського князя Святослава до всіх руських князів поіменно. Повне комплексне вивчення «Слова» в цьому аспекті – справа майбутнього.
Ведучи мову про попередників Котляревського, ми весь час оглядаємося на «Енеїду», пояснюємо метод аналізу літературного тексту, який у поєднанні з іншими видається плодотворним і застосовується в коментарі. Незадовго до того, як лягли на папір перші рядки твору Котляревського, німецький просвітитель Лессінг писав у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766): «…Поезія користується не просто окремими словами, а словами в певній послідовності. Тому, якщо самі ті слова ще й не є природними знаками, то ціла низка їх може набути сили природного знака, – власне, тоді, коли ті слова мають таку саму послідовність, як і речі, що їх вони означають. Це ще один поетичний засіб, якому ніколи не віддавали належне»[9]. Котляревський слідом за народною творчістю, своїми літературними попередниками віддав належне тому поетичному засобові, розвинув його, збагатив, виявивши при цьому просто-таки безмежну винахідливість, в чому читач коментаря до «Енеїди» не раз матиме нагоду переконатися. Увага до предметного світу і його соковите живописання – прикметна риса перших зразків так званого раннього реалізму, літератури народною мовою. В цьому плані з ближчих до «Енеїди» вершин в європейських літературах вкажемо на «Дон-Кіхота» Мігеля Сервантеса та «Гаргантюа і Пантагрюеля» Франсуа Рабле.