Для загального добра

Тихович здригнувся від того погляду.

— Хіба ж я винен у вашому лихові?. — почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернувся і вийшов з обійстя.

Мош-Діма постояв трохи, а далі сів на призьбу, не спускаючи з Тиховича мутних очей з виразом німого докору.

Тихович вскочив у хату.

«За віщо, за віщо я мушу терпіти стільки прикростей? — думав він, бігаючи по хаті. — Чи ж я хотів відібрати від них хліб, чи ж я не рятую, врешті, своєю працею більшості від такої недолі, яка стріла оцього божевільного діда? Чи ж я не віддаю сили своєї для добра отих молдуван, які платять мені за це ненавистю!. Боже, за що ж я мушу таке терпіти!.

Тихович бігає по хаті в нервовому роздратуванні. Несправедливість, офірою якої він почувається, болісно ятрить йому серце, труїть життя. Але помалу-малу думки його приймають інший напрям.

«І лікар, — думає він, — рятуючи життя, мусить часом відтяти ноги пацієнтові, зробити його навіки калікою. А він це робить, бо мусить робити, бо вчинком своїм рятує життя людині … Не місце на сентиментальні розміркування там, де треба рятунку … Ні, не те, не те … — працює далі думка. — На лікаря за рятунок ніхто не ремствуватиме, ніхто каменем не кине, а тут!. »

Тихович бігає по хаті і не може заспокоїтись. його тягне звідсіль геть, на простір, дальше від тої душної хати, що була свідком його думок гірких, його болів сердечних. Але він не зважується переступити поріг, бо знає, що там стріне його непритомний погляд мутних очей божевільного з виразом тихої скарги і вразить його боляче у саме серце.

А вийшовши, не зважиться повернути у хату, щоб знов не почути на собі докірливого погляду, не побачити нещасного діда, прикинутого йому, як винуватцеві недолі цілої родини …

Тихович не вечеряв. Цілу свою вечерю віддав він мош-Дімі. Але мош-Діма потримав ЇЇ, потримав — та й викинув собакам, наче гордуючи хлібом від ворога.

Настала ніч. Тихович бачив, як старий простягся на призьбі під вікном і заснув, підклавши під голову кулак. Тихович хотів винести йому свою подушку, та боявся, що мош-Діма не прийме її від нього, як не прийняв вечері.

І знов для Тиховича неспокійна, тяжка ніч, і знов нічниці мордують його. Серед тихої, беззгучної ночі встають перед нього давні спогади, пригадується життя ціле. Ще з того часу, як він почав ясніше формулювати свої думки, свої бажання, потреба розумної, живої, корисної праці сталася для нього безпремінною умовою життя. Як гарно марилось на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом й недосяжних проектів!.проте, пильно вчилося, не вважаючи на боротьбу з важкими умовами життя, на убожество, бо була гарна мета, були надії … Проминули гімназіальні літа, збігли непомітно й університетські — прийшла пора здійснити мрії, знайти ту живу, розумну працю. Та ба!. завжди так складається, як сподівається. Замість живого, корисного діла глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихсь сухих, нікому не потрібних паперів — і то лиш за злиденний шматок хліба. Замість живого діла — канцелярщина!. варто було стільки вчитися, стільки працювати, щоб змарнувати все у чотирьох стінах, утопити свою здатність у казеннім чорнилі, запорошити живу душу пилом відвічних шпаргалів?

Треба було покинути думку про якесь справжнє діло серед свого люду, у рідній країні. Принаймні на якийсь час покинути.

От тоді саме несподівано трапилась посада в філоксерній комісії. Тиховичеві осміхнулась перспектива живої діяльності хоч би у чужому краї, на користь чужому людові. З великим запалом узявся він до праці; усі труднації, всі перешкоди тільки заохочували його, підбадьорювали, як острога доброго коня. Перед ним було величне діло обрятування бесса рабських виноградників від філоксери, і до того величного діла він міг причинитися своїми силами. Тихович вірив у можливість боротьби з ворогом винограду, а ця віра додавалa йому ще більших сил. Але час минав, роки йшли і кожний рік щось общипував з тої віри, з того запалу. філоксера, не вважаючи на боротьбу з нею, з кожним роком займала все більшу і більшу простору. Підсумовуючи результати діяльності комісії за кілька літ, Тихович побачив, що комісія не змогла злокалізувати філоксеру, не пустити її за межу звісних вже комісії філоксерних огнищ. Мало на тому: комісії не вдалося навіть викоренити цілком філоксеру на тих огнищах. Правда, не легка то боротьба, особливо при ворогуванні та темноті людності, при недостачі грошви. Обдивившись, наприклад, виноградники у якомусь селі, де не знайдено філоксери, Тихович часом не радів, а опускав в несилі руки, бо не був певним, що виноградники, які лежать від нього на десять верстов на північ, південь, схід або захід, вільні від філоксери. А дізнатися про це не було змоги. Уряд шкодував гроші на боротьбу, їх ледве ставало на роботи по вогнищах та на розвідування садків у деяких селах. Ходилося, значить, як у темній хаті, напомацки. В одному місці на боротьбу видавались усі гроші, в другому — філоксера спокійно жерла виноградники. Одною рукою здержувано її в межах, другою — пускано на всі чотири сторони. Зрозуміло, що такий стан речей не міг не похитнути Тиховичевої віри в корисність такої боротьби. Однак Тихович гнав від себе зневір’я. Він потішався надією, що так не може довго тягтися, що уряд зрозуміє врешті сам некорисність Такої боротьби та дасть змогу обдивитися всі виноградники в Бессарабії, дізнатись, принаймні, яку силу забрав ворог, і тоді вже обміркувати план кампанії проти нього чи шукати другого способу рятунку.

А поки що кожний зрубаний Тиховичем виноградник накладав вагу на його сумління. Неставало певності в корисності діла, грунт почав хитатися під ногами в Тиховича.

От і тепер для того проблематичного загального добра він силоміць попередив неминуче, правда, для Замфіра лихо, скривдив цілу родину, стався для неї ворогом. Що ж потішить його тепер, що стане нагородою за пережиті прикрості, коли сила фактів невблаганно нищить віру в корисність праці, в конечність офір?

Чого ж він мусить покутувати за чужі гріхи?

«Що робити з дідом? — турбується Тихович, бігаючи по хаті. — його мутні, непритомні очі, раз у раз звернені на мене, відбирають мені спокій, сон. Це зайва крапля отрути у моє й так несолодке життя… Чи не вдати б ся мені до примаря, може б він зробив що з дідом?. Ні, от як буде краще: піду до попа, він повинен би залагодити цю справу … »

Вранці Тихович подався до попа. Жовтий, небілений дім нічим не відрізнявся від інших молдуванських хат. Тільки що Тихович наваживсь увійти в двір, як йому запинила дорогу гусяча череда, що саме висипала, гегаючи, з брами на вулицю. За гусями вийшов З хворостиною В руках пастух, високий, дзюбатий та бородатий, одягнений в молдуванський короткий «зібун» та чорний повстяний бриль.

— Чи вдома панотець?

— А нащо він вам? — поспитав пастух не дуже ласкаво.

Маю діло до нього.

— Це я сам!.відповів пастух, здіймаючи бриля, з-під котрого впало йому на плечі буйне довге волосся.

Тихович здивувався несподіваній метаморфозі: таких попів він не бачив на Вкраїні.

— Катінка, — гукнув піп басом. — Вижени гуси на пашу!

3 повітки вибігла молодиця. Панотець передав їй тичку і повів гостя У хату.

Коли піп з гостем посідали на лавках у хаті, урядженій. як і селянські, Тихович оповів свою пригоду та прохав ради. Панотець уважно вислухав його.

— Добре я залагоджу справу, будьте спокійні. тільки …

Він урвав, немов боячись висловити якусь потайну думку.

— Тільки що? — підхопив Тихович.

— Тільки… не знаходьте більш філоксери на наших садках. У нас чимало таких хазяїв, що тільки й живуть, з виноградників, — додав він, суворо дивлячись на Тиховича.

Тихович почав виясняти йому справу. Але з того, як панотець на ті пояснення цідив крізь зуби: «так … так … божа воля», — Тихович зрозумів, що піп має однакові з селянами погляди на філоксерну справу і, не скінчивши, попрощався з хазяїном.

Коли того ж таки дня Тихович повернув з роботи, мош-Діми вже не було. Замфір забрав його до себе.