Оповiдання

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:

— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…

Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сiла.

— Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся — вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..

I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…

Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.

XI

I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: "Ти — мати: чому не впиняєш?"

Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:

— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!

Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"

А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!"

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, — вона й зникне до ночi.

XII

Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо моє!" — застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.

— Бог… — кажу, — дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. "Горе, — каже, — горе да горе…".

Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали — сумом та плачем!

I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне — бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.

Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"

А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: "Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, — пропадає дитя".

А вони вже їй на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!"

Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

XIII

А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…

Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала — свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…

Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.

— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько — тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!

А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.

Коли схопиться хутенько:

— Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!

I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: "Добре, добре, їй же богу, добре!" Все те слово промовляла.

А вранцi прокинулась, побачила труночку, — iздригнулась, збiлiла.

— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:

— Насте! Насте!

— Пустiть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…

Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.

Ми й поховали дитинку — її не було; а потiм, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, — нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.

XIV

Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, — от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю — мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: "Обманив!"

— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!

— Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"

А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.

Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому".

Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.

Кинусь я до них:

— Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?

— От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! — каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От i ся, — на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.

— Яка воля? — питаю, не розумiючи.

— А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!