Страница 9 из 14
Який ти фельдмаршал? Ти просто свиня. Знімаю із тебе Високе звання! Весь вік пам’ятатимеш Гнатів город! — І здер еполети З Тхоряки Осот. — Іди підмітайлом. Бери помело. Щоб духу тхорячого Тут не було! Поліз від Осота Обідраний Тхір. Узяв помело. Впорядковує двір І дума: «В яку ж я Халепу заліз». — Стривай же Барвінку! — Шепоче під ніс.
Розділ дев’ятий
Три дні і три ночі лютився Осот. Найважчих думок передумав сто сот. Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре, То прийде у царство і скарб забере. Він, кажуть, могутній, він справжній гігант, Недаром тікав будяків ад’ютант. О ні, недаремно на нім опеклись Звитяжний Захрюка і стріляний Лис. Він, кажуть, гуля на баскому коні. Не тоне в воді, не горить у вогні. ...Тремтіло все царство жуки й павуки — Усі поховалися в нори й дірки. Не дивно! Чи ж може там бути базар. Де думає думу розгніваний цар? Забули сказать ми,— при царськім дворі Служили три дами, мадами старі. Найзліша була серед них Кропива, Що мала у царстві великі права. А друга мадам —то глуха Лобода, Цареві — опора, підлеглим — біда! Між них найхитріша була Блекота. Підступна і підла, на вигляд свята. Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав. Змарнів, почорнів, очманів, занепав, Мадам Блекота ще ні світ ні зоря Пролізла, мов шило, в покої царя. Прийшла і сказала: — мій царю ясний, Три дні і три ночі сидиш ти сумний... Нічого не п’єш і, либонь, не їси. Іще, боронь боже, і дуба даси! На кого ж покинеш ти царство своє? Скажи, що спокою тобі не дає? Скривився Осот і сказав Блекоті: — Я скрути такої не знав у житті! Могутній Барвінок гуляє в степах, Такий богатир, що подумати страх. Тепер він в хатині Ромашки живе. Задумує щось проти мене нове! Мій скарб забере і завалить мій трон... Ти кажеш — не сплю! Та який же тут сон? — Хи-хи,— запищала мадам Блекота.— Сказав би раніше,— це справа проста. Давно мене викликать треба було б. Не лізли б від думання очі на лоб. Тут хитрість потрібна і розум тонкий... — А в мене, — цар гаркнув, — хіба не такий? — Тонкий,— відказала йому Блекота.— Звичайно, тонкий, але тонкість не та! У тебе — тонкий наче шерсть у Тхора, А треба такого, як ніс в комара! Забудь же, о царю про горе й біду,— Я нишком Барвінка зі світу зведу. Осот аж підскочив: — Ну, добре, стара! Бажаю ні пуху тобі ні пера! *** Барвінок живе у Ромащиній хатці, В світлій, веселій, окремій кімнатці. Він порядкує в саду й на городі. Доки не скаже дівчинка: «Годі». Тож від життя трудового такого М’язи залізними стали у нього. Як замовкає увечері пташка. Книги несе на веранду Ромашка. Тихо читає про всякі пригоди. Твори Жюль Верна і дяді Неходи. Вірші Бичка або книги Майн Ріда, Казку про курочку, бабу та діда. Слуха Барвінок уважно, охоче — Хлопчик цікавий, знати все хоче. Потім до ранку він спить, як убитий... Так і живе чоловік працьовитий! Якось увечері в пізню годину Кроки почулись чиїсь біля тину. Входить у двір хтось, в віконечко стука: — Людоньки-люди! Яка ж мені мука! Як мені важко, як мені тяжко... — Кинулась враз до віконця Ромашка, Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся. — Може, хоч тут я водички нап’юся... Бо ж не пила я із самого ранку... — Виніс Барвінок з водичкою склянку. Баба схопила ту склянку руками. Жадібно плямка сухими губами. Випила, мовила: —Дякую, дітки! Дуже ви гарні, мої малолітки.— Добра Ромашка з поштивим поклоном Винесла два пиріжечки з пасльоном. Щедрий Барвінок бабусі в торбину Бублик поклав і печену рибину. Шепче бабуся: — Спасибі за шану. Зараз і я у пригоді вам стану.— (Вузлик розв’язує в чорній хустинці) Нате вам, дітки, й від мене гостинця! Взнаєте, любі, який він чудовий. Я вам дарую листочок медовий. Більш вам не треба трудитись, робити, Меду в нім повно, лижіть його, діти... Мед із листочка весь час виступає. Більшого дива на світі немає! Хоч до медку я й сама уже звикла,— Якось відвикну...— Сказала і зникла. Хлопчик листка заходився лизати. Слова від щастя не може сказати. Медом обмазав обличчя і вуха. «Досить лизати!» — Барвінок не слуха. Як нализався, напився водиці, Мовив; — На біса ми будем трудиться? Більше не буду виходити з хати. Скарбу якого ще треба шукати? З ранку до ночі лежатиму в ліжку, Меду захочу — будь ласка, хоч діжку! От заживем ми на славу, Ромашко! Більш не вари ані супу, ні кашки.— Плаче Ромашка: — Яке ж ти ледащо! Ти ж без роботи зведешся нінащо! — Хлопчик своєї: — Все праця та праця! Можу й без неї медку нализаться... Ще щось хотіла Ромашка сказати,— Хлопчик утік до своєї кімнати. Меду наївся, заснув як убитий. Медом обмазаний, пухом укритий. Дівчинка стукала довго у двері,— Став ледацюга глухіший тетері. І догадалася дівчинка бідна: То була баба лиха і єхидна.