Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Але страху герой не знає. Він із ходу у двір в’їжджає. — Гей, Будяче, бридкий, патлатий. Не пишайся, ш,о ти чубатий, В мене швидко ти станеш лисим! — І штрикнув Будяцюгу списом. Захиталась руда папаха: — Ти дивися, яка комаха! Повертай та тікай до мами. Бо ти ж важиш з конем два грами.

Я намажу вам п’яти салом! — I махнув лиш одним кинджалом. Не було б уже, мабуть, Барвінка, Тут поліг би, напевно, хлопчинка. Та, на щастя (спасибі долі!), Він прикрився щитом з бараболі. Гей, як брязнув Будяк по щитові. Покотилась луна по діброві, трава похилилась під гаєм. Загойдалися хмари над краєм. Відступив коник Дзвоник без бою І Барвінка потяг за собою. Заховавшись в глибокім байраці, Мовив Дзвоник своєму вояці: — Чи ти здуру, чи ти з переляку Так бездумно поліз у атаку? Треба якось приспати цю силу, Потім вдарити з флангу чи з тилу! Проковтнувши з десяток сльозинок. Сумно-сумно сказав Барвінок: — Справді, конику, вийшла промашка. Як же нам врятувати Ромашку? Бо сердешна там дуже бідує! Цей напасник її замордує... Сів Барвінок на круглім пеньочку. Бачить, треба латати сорочку, Бо Будяк в поєдинку невдалім Розпоров її гострим кинджалом. подумав Барвінок Хрещатий: - Де ж я можу тут голку дістати? Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу Он, під кущиком, хатку їжачу. На порозі сидить їжачиха І «Марічку» мугикає стиха. А її малюки-їжачата Ждуть з роботи любимого тата. Бач, зібралися всі біля ганку! Отуди й віднеси вишиванку. Всім відомо, що ця їжачиха В цілім лісі найкраща кравчиха: Як пришиє своїми голками. Відірвати не можна й зубами. — Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я: — Не лякайтесь, людинка — не звір я. Зняв з голівки шапчину червону І відважив усім по поклону.

Обдивилась його їжачиха: — Десь набрався ти, голубе, лиха... Хтось хорошу порвав сорочину. Не журись, полатаємо, сину! Почала господиня латати. Аж з’явився й сам батько до хати. Тягне лантух великий на спині, Дав по яблуку кожній дитині. — Гість? — питає.— Це дуже приємно. І вони привіталися чемно. — Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю. Як потрапив до нашого краю? Посідали удвох біля хати, Став Барвінок йому повідати, Де родився, як ріс на городі, Що зустрів у важкому поході, Як невдачі зазнав лихої У недавнім важкім двобої. Доки дружні точилися речі. Спав на землю тихесенький вечір, Їжачиха сорочку зашила. Потім супу з грибами зварила. І, як небо обсипали зорі. Посідали вечерять надворі. А коневі поклали отави. Найсмачнішої кінської страви. І коли уже після вечері Мати й дітки сховались за двері, Мовив хлопцеві тато їжачий; — Ти, як видно, хлопчина добрячий! Тож повір ти мені, їжакові. Ми сьогодні дамо Будякові. Ходить чутка, що цей посіпака Хоче влізти й сюди, до байрака... А пізніш, серед ночі глухої, В путь відправились наші герої. Пробирався їжак між травинок, Їхав верхи за ним Барвінок. Як до гірки підкралися близько. Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько! Я прийшов для останнього бою. Розквитатися хочу з тобою». Будяцюга розплющив око: — Знов припхалась, мала мороко! Щось не бачу тебе, комашко, В тебе влучити навіть важко! Будякові ножі й кинджали Засвистіли вгорі, закружляли. А їжак у клубочок скрутився. Будякові до ніг підкотився І підставив голки під шаблюки (Він уміє робити ці штуки!), Їжачок підповзає все ближче. По голках його б’є Будячище. І добився, поганий, до того. Що вся зброя зламалася в нього. Тут Барвінок з єдиного маху Списом збив Будякову папаху. Потім скочив хапузі на спину. Обірвав його буйну чуприну. Той, обчухраний, дивиться бісом Він і справді зробився лисим... Але битва точилася далі. Павуків з гамаків поскидали! І коли вже очистили хатку. Заходились шукати дівчатко. Хвилювались, шукали до ранку, У підвалі знайшли полонянку. Врятувавшись від злої напасті, Вона плакала довго від щастя. Потім вмила заплакане личко. Заплела свої стрічки в косички І примусила вмитись Барвінка. Хоч маленька, а все ж таки — жінка!

Розділ сьомий

Над ким це сміються понурі сичі? Це хто так панічно тікає вночі? Та то ж Довгоносик, який в Будяка Служив ад’ютантом, від смерті тіка. У п’ятах душа, у очах каламуть. До царства Осота лежить його путь. Коли Будяка наш Барвінок обдер. Лихий Довгоносик у ямці завмер, А потім чкурнув із усіх своїх ніг. (У нього три пари під черевом їх). Як жаль, що Барвінок його не убив... Багато біди цей жучок наробив. Біжить Довгоносик. Вривається в дот, В якому живе можновладний Осот. Де пліснява й сирість, в закутті тіснім Розсівся володар на троні своїм. Шумує, вирує навколо смітник. Щось тихо наспівує жук-гнойовик... Кружляє Павук угорі, як циркач. Стоніжки, танцюючи і носяться вскач. На варті недремній стоїть біля стін Лихих довгоносиків цілий загін. А блазень Осота — маленьке тхоря, Роззявивши пельку гукає «уря!» До ніг припаде підлабузник Черв’як, Та все це Осота не тішить ніяк. Чого ж зажурився вельможний Осот? Чоло почорніло від дум і турбот. Йому хлібороби життя не дають,— Плугами винищують, сапами б’ють. Є в нього розвідник — пронозливий Лис. Сьогодні прийшов від негідника лист. «Мій царю Осоте! — написано в нім.— Хай лихо не знайде дороги в твій дім! Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг. О горе! Барвінок мене переміг. Зухвалий цей хлопець не зна перепон. Я чув, що він руку заніс на твій трон. Він хоче відняти у тебе скарби. О царю великий, що-небудь роби! Лишив цей Барвінок мене без зубів — Самого Захрюку круг пальця обвів! Він хоче забрати той скарб, що в зубах Колись навесні я до тебе притяг». Так ось чому журиться гордий Осот, Чому в нього чорне чоло від турбот! Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів: — Прийшов на прийом ад’ютант Будяків! — Нехай уже зайде,— промовив Осот.— Чого вони лізуть? Ну що за народ? І тут Довгоносик до трону підліз. Всі ноги побиті, розквашений ніс. Заскиглив; — О царю! Наруга яка! Твій ворог Барвінок убив Будяка. Осот загойдався, гілляччям затряс: — Вже скоро й комахи вбиватимуть вас. — Яка там комаха! — Завив ад’ютант.— Барвінок, мій царю, це справжній гігант! (Дурив Довгоносик Владику свого, Щоб той не повісив за втечу його). — Звідкіль цей Барвінок? — питає Осот.