Страница 2 из 25
На очах підріс хлопчисько. Уклонивсь городу низько: — Рідні овочі, спасибі! Хай панує мир в садибі! Мчу за скарбом. Все чин чином. — Ти ж, Барвіночку, пиши нам! — Як же я писати маю, Здуру й букви поламаю! От коли той скарб дістану, День і ніч писати стану. Залишайтеся здорові. Всі родичі Гарбузові!— Вгору листя полетіло: — Із Барвінка буде діло! — Наче Дундич[1] на коні! Не похилиться в борні! II Їде хлопчик полем, лугом. Трошки риссю, трошки цугом. Теплий вітер повіває, В грудях серденько співає. Як подивишся ліворуч — Височенне жито поруч. Колоски, немов ракети. Що на інші мчать планети. Як подивишся праворуч — Кукурудза стигла поруч — Кияхи, мов дирижаблі. Під вітрами не ослаблі. Навкруги гаї й діброви. Ген хмарки, небесні брови. Вмить нахмурилось півнеба. Гримнув грім, ховатись треба. Почалася грізна злива. Кожна крапля, наче слива. Поки скочили під грушу. Промочило навіть душу. У дуплі привітно й сухо. Завиває вітер глухо. Хлопчик викрутив сорочку І повісив на кілочку. Тільки став штанці знімати. Засміялись неба шати. Припинилась тепла злива, В небі райдуга грайлива. Ручаї гримлять зухвалі. Мандрувати можна далі. Хлопчик скочив у сідельце, Прощавай, сухе дупельце! Бачить — в житі Перепілка, Поряд з нею — діток кілька. Десь їм трапилась комашка. Вчить дітей рябенька пташка. Як жуків і мух клювати. На комашок полювати. І незчулися — шуліка. Тінь хитнулась невелика. Вниз летить хижак, мов грудка, Тут Барвінок скочив хутко. Засвистав, наміривсь списом. Крутонув шуліка низом І поплив у високості, Поки цілі пір’я й кості. Не чекав малий подяки За поразку розбишаки. Вельми радий, рушив далі На зелені магістралі. Чує, щось реве надсадно. Ген — болото. Там неладно Стогне Трактор в баговинні: — Ви спасти мене повинні! Закопався по кабінку. Порятуй мене, Барвінку! Корчував пеньки у лузі І у твань зашився, друзі. — Не газуй! — гукнув Барвінок. Троса виплетем з билинок! Потім дружно будем смикать. Бо кого ж на поміч кликать? — Стихнув Трактор перегрітий. Під колеса вклали віти. З дерези сплели буксира. Ожила в машині віра! Заревів мотор щосили. Як напружив Коник жили. Трактор, витягнутий тросом. Закивав, зачмихав носом: — От спасибі вам, малята, Буде й вам від мене плата! — Зняв Барвіночок перчину. Попрощався чин по чину. — Ми задарма, полем-гаєм. Добрим людям помагаєм! — Та й помчали друзі далі. Натискають на педалі. Збоку гай здригнувсь від крику. Пролунало: «Ку-ку-ріку! Потерпаєм від розбою!» — Де ти, Півню, що з тобою? — Наш герой Коня пришпорив. Мчить, як тисяча моторів. Бачить, в лісі край байрака Б’ється з Півником Тхоряка. Півень-велетень в крові. Поряд кури ледь живі. Птахоферма недалеко. Але поряд — небезпека. Півень грізно крутить дзьобом Над тупим Тхорячим лобом. Тхір звивається вужем. Коле Півника ножем. Ще й регоче: — Лапки вгору, Кроком руш — в мою комору! Тут Барвінок налетів. Наче тисяча хортів. Коник Дзвоник копитами Цупив звіра до безтями, А Барвінок — списом, списом! Засичав Тхоряка бісом. Поточився, наче рак. Покотився у байрак. То був грізний супротивник. Обійняв Барвінка Півник: — Твій боржник тепер, затям. Послугую всім життям! — Зняв Барвіночок перчину. Попрощався чин по чину. — Ми задарма, полем-гаєм. Добрим людям помагаєм! Де ж верста ота сто сота. Царство грізного Осота? — Вже від’їхали багато Від городу діда Гната, Вже й прославилися в ділі. Вже й рубці на білім тілі. Скільки в світі боротьби. Але де ж оті скарби? У Коня стомились ніжки. До землі звисають віжки. Щоб триматись за оброть. Слід би втому побороть. Та хіба їм до спочину? Скрізь чекають молодчинуї Чуєш? Чаєчка кигиче, І вона на поміч кличе. Бо в гніздо її поліз. Щоб яєчка вкрасти Лис. Тільки Лиса відігнали. Знов почулися сигнали. Зайця скривдила Сорока. Потім з Білкою морока: Бідолаху б’є Куниця, Теж годиться заступиться. Ось уже й завечоріло, В небо хлюпнуло чорнило... Запахтіла медом гречка. Край дороги — озеречко. Збоку, в затишку — узлісся. Відіклав Барвінок списа. Розіслав м’яку попону І сказав: — Спочиньмо, Коню! Ти пожуй вівса з торбинки. Єсть і в мене півхлібинки, Є ж і сало, і ковбаска.— Розпустив Барвінок паска. Підібгав під себе ніжки. Та спочили тільки трішки. Підлетіла Перепілка, Голосок, немов сопілка: — Ой, нема тобі спочинку, Славний лицарю Барвінку! Не сідай відпочивати. Мчи Ромашку рятувати! — Не хвилюйся, люба пташко, Хто ж вона, твоя Ромашка? — Недалечко звідси — хатка, В ній живе мале дівчатко. Наче сонце, працьовите, Доглядає сад і квіти. До пташок і звірів добра, І співуча, і хоробра. Всі, хто з нею, вельми щасні. Знає всі пісні сучасні. Часто-густо біля хати Соловейка вчить,співати. Біля білої оселі Пролітали дні веселі. Але раптом до садка Притаскало Будяка. Загримів він: — Геть, дрібнота! Я — слуга царя Осота. Цар за службу і заслуги Дав мені оці округи. Щоб отут я вкоренився, Жив собі та веселився. Маю вічного папера. Що господар відтепера.— Вмить на вітах павуки Почіпляли гамаки. Відбивалася Ромашка, Та одненькій дуже важко. Руки сплутали потроху В павутиння і — до льоху! Ой Барвінку, не спізнися! — Підхопив Барвінок списа. Попереду лине пташка, вернуться
1
Олеко Дундич — герой громадянської війни.