Страница 14 из 25
І Мов вітрила під вітрами, Мчать листи і телеграми, Аж упріли поштарі: «Де Барвінок? Де Ромашка? Відпишіть, коли не важко. Повідомте дітворі!» «Розкажіть нам про Тхоряку, Що, мов лин, пірнув у мряку. Де Будяк, що сіяв зло? Де наш милий Коник Дзвоник, Роботящий, наче слоник, Цвіркотун на все село?» «Чи пролинули лелеки Далеч, повну небезпеки, Непривітливу й лиху? Чи Барвінка не згубили? Чи орли їх не побили На зворотному шляху?» «Відгукнися, наш герою, Бо весняною порою Ждуть тебе сади й ліси, Й без Ромашечки — ні в лузі. Ні в полях, ні в лісосмузі Теж не знаємо краси». Довелось коня сідлати. Превеликий шлях долати. Збив я тисячу підків. Обійшов, либонь, півсвіту, Чабани, Поштову Віту, Конча-Заспу, Васильків... І в берізки, і в смереки Я питався — де ж лелеки? Чом так довго їх нема? Без лелек блакить небесна Ніби пісня безсловесна. Ніби музика німа. Розлилась весняна повінь. Стовбур клена соку повен. Верби хлюпають в воді. Ось і жабка вже скрекоче, І забігали охоче Водоплавчики руді. Раптом бачу на узгірку. Зачепивши ранню зірку, Замахав руками млин. Проскрипів він: — Що нам вирій? Вдома краще, як не міряй! — Ген, вгорі — лелечий клин! Хто — на першому лелеці. Ніби в затишку, в безпеці. Розвалився, як Мамай? Поряд — дівчинка Ромашка. Аж змарніла бідолашка... Гей, дідівщино, приймай! Зняв Барвіночок перчину. Бойову свою шапчину. Сяє лоскотно сльоза. — Ех, якби нам парашути! От би здорово стрибнути Прямо в царство Гарбуза! Приземлились точно в лузі На торішньому галуззі. — Що це? Знітивсь ватажок. З-під крила — зоря-кровинка Проковзнула повз Барвінка, Побагрила моріжок. Їх орли атакували. Ледь відбились від навали Край турецьких берегів. У старого в грудях рана. Штурмували ветерана Ескадрильї ворогів. Він не впав у чорну воду. Шугонув до небозводу. Рану сонечком пропік. І тримавсь на високості. Хоч гули від болю кості. Не звернув ні разу вбік. Подолавши смертну втому. Дотягнув старий додому. Крила звів, уже трудні. — Я щасливий, що вмираю На просторах Диво-краю, Серед милої рідні... Поховайте під горою. Під вербицею старою. На якій гніздо дідів. Та не треба лити сльози. Хай поплачуть верболози, Котрі сам я посадив. Всі похнюплено стояли. Аж зігнулись, аж прив’яли... — Поводирю, зле тобі? — Підупав Барвінок духом. Занімів, не вірить вухам, І Ромашечка в журбі. Всі любили цього птаха... Та невже він, бідолаха. Більше ключ не поведе? Був він добрим головою. Не хвалився булавою. Але слово мав тверде. Ще тримав якусь живинку, Бо гукнув: — Агов, Барвінку! Ось наказ, вчини як слід: В Конча-Заспі є діброва, В ній — ростина прездорова. Дуб, якому сотні літ. Під отим крислатим Дубом, Дідуганом сивочубим. Мчать сторіччя, як вода. Кажуть, бачив він Добриню Й Ольгу, київську княгиню, Як була ще молода. Парубійком кучерявим Розмовляв із Святославом, Сам тримав його коня, Ярослав, що Мудрим звався. Під Дубком цим роззувався, Спочивав ясного дня. Зрів він половців і обрів. Червонів, курився обрій Від татарської орди! Меч співав, сичали стріли,— Тут бійці списи гострили, Наступали в три ряди. Тут Хмельницький з Кривоносом Тихо їхали покосом. Коливаючись в сідлі. Під Дубком житняк жували, «Хмеля» й «Горлицю» співали. Стиха дзенькали шаблі. А загарбників-жовнірів Полювали, наче звірів, Козаки на цім лугу. Ой, частенько в дні понурі Лютували грізні бурі. Дуб згинаючи в дугу! Лиш сміявся він розлого, Бо надійний корінь в нього І гілки — трудівники. Сяють жолуді на сонці... Він у славній нашій Кончі Простоїть іще віки! Та не тільки довголіттям І своїм козацьким віттям Славен мудрий чарівник. Добрий велет в буйних шатах Він, цей Дуб, весни глашатай І господар з року в рік. Потаємне, дітки любі, Є дупло у тому Дубі, В ньому — скринька чарівна. Навіть поночі — в промінні: У коштовному камінні Кожна в скриньці сторона. А під кришкою з кришталю. Мов за сонячною даллю. Сяє дудочка мала. Золота вона чи срібна — До промінчика подібна І гладенька, мов стріла. Лиш торкни її вустами. Поле вибухне житами. Вкриє землю буйноцвіт. Теплі зорі над гаями Озовуться солов’ями. Задзвенить щасливий світ. Всяк почне гніздо мостити, І у кожнім скоро діти Запищать на всі лади. Загуде сім’я бджолина Щоб запліднилась рослина. Затужавіли плоди. Не сурмить вона до строку. Тільки раз сурмить щороку Попід Дубом віковим. Хто ж сурмити має право? Прислухайтесь, пильна справа! Коли встигну — розповім... Лиш струмки задзвонять радо. Кличе Дуб Велику Раду Зеленавим перначем. Засідає звір і птиця І достойний, як годиться. Наречеться сурмачем. Має діло й заковику: Не призначать зроду-віку Ані вовка, ні змію. Треба бути дуже добрим. Працьовитим і хоробрим У роботі і в бою. Той, хто вдачу іншу має. Хай ту сурму не займає,— Громовиця зіб’є з ніг! Сурма відьмою завиє. Знову холодом повіє, І травицю вкриє сніг. Мав я честь, сурмив три роки! Але ось остайні кроки,— Ні летіти, ані йти. Заслужив, либонь, спочинку. Тож весну ясну, Барвінку, Провістиш за мене — ти! Пам’ятай, що без сигналу Все лиш тлітиме помалу І жовтець не зацвіте. Доручаю вам, малята. Українські соколята.