Останній рейс

— Відійди! — Поніманський так штовхнув Тетерю в груди, що той насилу втримався на ногах.

Шкарбун, що до цього мовчазно споглядав сварку, знайшов за потрібне втрутитись.

— Ви що, блекоти об'їлися! Навколо сусіди, почують… Михайле Семеновичу, заспокойся, прошу тебе. І ти, Петре, не хлопчак, здається. Краще поїж, зголоднів, певно. Ось сирок, сметана, кефірчик…

— Годуй, годуй на свою голову! — скривився Поніманський. — Віддячить точнісінько так, як мені. Вже хто-хто, а я ж його, як рідного брата, з усякого лиха виручав.

— Браток знайшовся! — з ненавистю викрикнув Тетеря. — Свою ти шкуру рятував!

В Поніманського ладна була зірватися нова лайка, але він помітив енергійні знаки, що їх подавав Шкарбун за спиною Тетері, і стримався. Демонстративно одвернувшись від Тетері, сказав:

— Гнате Онуфрійовичу, мені час…

— Зараз. — І Шкарбун вийшов у другу кімнату.

Не звертаючи уваги на Тетерю, наче його й не було тут, Поніманський, похитуючись з носків на закаблуки, насвистував крізь зуби веселу мелодію.

Вибух гніву знесилив Тетерю. Низько схиливши голову, він уривчасто дихав.

Повернувся Шкарбун і простягнув Поніманському пакет.

— На. Копійка в копійку тисяча п'ятсот… Все ж таки поторгуйся, може, якусь сотню і вирвеш.

— Ти, Гнате, не ображайся, але гроші рахунок люблять.

— Перевіряй, коли охота.

Поніманський вийняв гроші з конверта, розклав на столі по купюрах і, з спритністю справжнього касира, швидко їх перелічив.

— Щось підсумок не збігається, — поморщився він.

— Не знаю, рівно півтори поклав.

— Не вистачає двадцяти чотирьох карбованців.

— Не може бути, полічи ще раз.

— На, перевір сам. — Поніманський недбало відсунув гроші, і вони віялом розсипалися по столу.

Зненацька підхопився Тетеря, згріб гроші докупи і почав гарячково запихати їх у кишені. Шкарбун і Поніманський були настільки вражені, що слова не могли мовити. Першим опам'ятався Шкарбун.

— Ти що, Петре?! Ану викладай гроші!

— І не подумаю! Своє взяв! Те, що ви винні мені!

— Тобі винні? — голос Шкарбуна затремтів від люті. — Але при чому тут я? При чому?! Винні — вимагай.

— Сам тепер з них вимагай! Я своє одержав і знати нічого не знаю. Візьми з нього, — мотнув Тетеря головою на Поніманського, — з Макогона, з Бабченка…

— Кинь дурня строїти! — урвав Шкарбун. — По-доброму кажу: не виводь мене з терпіння. Я мовчу, мовчу, але…

— Що «але»? Погрожуєш? Всі ви в мене ось де сидите. — Тетеря промовисто стиснув розчепірені пальці в кулак. — Начхав я на всіх вас! — і, зірвавшись з стільця, метнувся до дверей.

Тремтячи від гніву, Шкарбун рвонувся за Тетерею, але перекинув стільця, спіткнувся і впав.

— Мишко, тримай його! Тримай! — заревів він.

Поніманський схопив Тетерю ззаду за шию і вереснув від болю — Тетеря приловчився і вп'явся зубами в руку. Наспів Шкарбун і з розмаху вдарив Тетерю кулаком у перенісся. Той, наче підтятий, повалився на підлогу, його білий піджак побурів від крові. З несамовитою люттю Шкарбун накинувся на Тетерю, топтав чобітьми….

— Припини, Гнате! Досить! — намагався зупинити його Поніманський

— Відчепись! — скаженів Шкарбун. — Вб'ю!

ЧЕРНУШКІН ВХОДИТЬ У ДОВІР'Я

Попрощавшись з Вітею, Чернушкін заспішив додому і, діставши свій найкращий костюм, довго чистив його. Потім ретельно випрасував штани, сорочку. Причепурившись, він зайшов до сусідів подивитись на себе в трюмо і лишився задоволений.

«Вигляд відповідний, от лише заріс трохи, — помацав він потилицю. — Заскочу до Вернасовича. Відразу двох зайців уб'ю: підстрижусь і довідаюсь, чи дістав він обіцяне».

— Чим можу служити? — з професійною усмішкою зустрів його Вернасович.

Чернушкіну одразу впало у вічі, що майстер чимсь збентежений, але він удав, що нічого не помітив.

— Трошки підрівняй скроні й потилицю.

Орудуючи ножицями, Вернасович обережно спитав:

— Пробачте за нескромне питання, адже ви приятелі з Поніманським… У нього є знайомі… працівники прокуратури?

Чернушкін насторожився.

— Здається, є, — ухильно відповів він, — а втім, запевняти не можу.

Начальник гестапо обергрупенфюрер барон фон Веттер, агентом якого був у війну він, Чернушкін, не раз підкреслював: «Як би вам, Черемушкін, не кортіло щось вивідати в людини, переборіть своє бажання, це будьте настирливим, терпляче чекайте, зробіть вигляд, що це вас абсолютно не цікавить, і вона вам сама про все розповість».

Старанно натискуючи на грушу пульверизатора, Вернасович справді не витримав.

— Ви випадково не знаєте Петра Борисовича? Він де працює? В прокуратурі?

Чернушкін полегшено засміявся.

— Знайшов прокурора! Він же безграмотний, зроду книжки в руки не брав.

— Він мені сказав…

— Сказав, а ти й вуха розвісив. Та його туди на гарматний постріл не підпустять. Сказати хто завгодно може… Хіба мені важко назвати себе, гм… начальником міліції? Язик без кісток.

З одного боку відповідь Чернушкіна заспокоїла Вернасовича: нема чого тремтіти за свою шкуру й долари. Але водночас було дуже прикро, що така нікчемна людина зуміла обкрутити його кругом пальця. «Треба сьогодні ж розшукати його, побити й відібрати все, що він у мене видурив».

— Ви не знаєте, де його можна знайти? — спитав Вернасович.

— Він поїхав з міста…

— Скоро повернеться?

— Думаю, що ні… Одержуйте, — відлічив Чернушкін гроші. — Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.

— Вас як і раніше цікавить… — затнувся Вернасович, — іноземна валюта?

— Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.

— В мене франки.

— Нові чи старі?

— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.

Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?

— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.

Глянув у дзеркальце і скривився.

— Е, забагато начіпляв…

Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.

По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.

Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».

За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.

— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?

Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.

— Сахно Валентин Филимонович…

— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.

Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.