Останній рейс

— … Я проглядав особову справу Тетері, — повернувся Луговий до початої розмови. — Судячи з автобіографії, в нашому місті у нього родичів немає. Один його брат живе в Красноуфімську, другий — в Нерчинську. Можливо, він спробує виїхати. Я дав розпорядження вести спостереження на вокзалі, пристані, в автовокзалі, в аеропорту… Як ви вважаєте, є внутрішній зв'язок між зникненням Тетері і розмовою Сахна з секретарем директора фабрики?

— Самого Тетерю на п'ятихвилинку не запрошували, але ось що підозріло: відразу ж після її закінчення він одпросився в директора в поліклініку. Мені здається, що це не випадково. Його хтось повідомив, хто був на п'ятихвилинці.

— Чи не секретар, часом?

— Навряд. Вона член партії. Бездоганно чесна людина…

— Багато людей було на п'ятихвилинці?

— Чимало. Директор склав список. Тридцять сім чоловік.

— Та-ак… Але знайти, хто поінформував Тетерю, — треба. І не зволікайте з цією справою.

— Доручу Шилову… Андрію Остаповичу, ви звернули увагу: Тетеря вважався непоганим працівником, мало не кожний квартал його преміювали як передовика виробництва. Робітники складу заявляють, що він користувався особливою прихильністю і заступництвом головного бухгалтера Поніманського.

— Був він на п'ятихвилинці?

— Ні. З понеділка у відрядженні.

— Що ж являє собою Поніманський?

— Живе на широку ногу… шикарно одягається, хоча сім'я досить велика: дружина, двоє дітей, — хлопчикові сім і дівчинці три роки, — батько та ще домробітниця. Ні дружина, ні батько не працюють. Директор фабрики Ложешник розповів, що на початку червня Поніманський запрошував його провести разом відпустку в Туапсе. Там у Поніманського дача. Ложешник відмовився, але бухгалтер настирливо набивався на дружбу, кликав додому, на полювання, на риболовлю… Ложешникові не сподобалося це підлабузництво. До того ж йому стало відомо, що Поніманський в 1951 році, працюючи на фетровій фабриці, брав участь у розкраданні і обласним судом був засуджений до десяти років позбавлення волі. В 1953 році за Указом про амністію його звільнили. Тиждень тому директор порушив клопотання перед раднаргоспом про зняття Поніманського.

— Куди ж він раніше дивився? Чого прийняв розкрадача?

— Ложешник на фабриці всього другий місяць, а прийняв його наш з вами спільний знайомий, — посміхнувся Кульбич. — Світловидов… Його зняли за окозамилювання, неуважність до потреб робітників.

— Он як! Тепер не дивно, що він нас так зустрів. — Луговий закурив. — Поніманський і «професор» чи не одна й та сама людина? Га, Олегу Герасимовичу? Адже з показань сусідів Чистякова «професор» — франт.

— Особова справа Поніманського в мене. Ось анкета. Зараз… Зараз… Поніманський Михайло Семенович, 1926 року народження. А ось і фотокартка. Бороди немає. І віком не підходить. Молодший. Але все ж таки досить цікава фігура. Треба ним зайнятись.

— І Світловидовим треба поцікавитись… А «професор» часом не працює на фабриці?

— Я такого не бачив. Поговорю з директором. Втім, на нього розраховувати не доводиться… Людина він нова. А от секретар парткому — кадровий робітник, мало не жива історія, знає всіх і кожного.

Увійшов Ткачов.

— Ну що, опівночники, як справи, як успіхи?

— Дещо прояснюється, — відповів Луговий. — Тепер, у всякому разі, знаємо, що ратин розкрадають на фабриці «Спартак». А сьогоднішній день взагалі можна вважати вдалим, якби не зникнув комірник Тетеря. Затримано машину, на якій чинилися злочини, арештований один із злочинців — Чистяков, ревізор виявив підробки в накладних…

— По собі почуваю — справи у вас пішли. Ви просто закидаєте нас експертизами… Ну, почну по черзі. Чемодан. Хімічним аналізом в суміші кислот вдалося встановити на металевому ріжку дві витиснуті літери. На фотографії їх чітко видно. Подивіться.

— ОМ… ОМ… — задумано промовив Луговий, передавши Кульбичу таблицю. — Це, звичайно, ініціали власника чемодана. Хто ж це такий? Так… Тетеря — Петро Борисович… Чистяков — Георгій Костянтинович… «Професор» — Сергій Олександрович чи Олексійович, але це суті не міняє. Поніманський — Михайло Семенович… Не підходить. Ви, Олегу Гарасимовичу, випадково не знаєте, як ім'я та по батькові Світловидова?

— Хвилинку… хвилинку… — зморщив лоба Кульбич. — Ага! Аркадій Васильович!

— Знову не підходить, але певен, власник чемодана, цей ОМ — автор анонімки.

— Тетеря й анонімник чудово знають один одного, — сказав Ткачов, — і от чому: під час проведення графічної експертизи анонімки на Збаращенка і записки для Сахна мені здалося, що обидва ці документи написані на папері однакового гатунку і однаковим чорнилом. Я дослідив їх під мікроскопом при великому збільшенні. І що ж? Будова волокон цих двох аркушів паперу однакова. Це підтвердив і хімічний аналіз. Дослідження показало, що й чорнило однакове.

— Може, записку й анонімку писала та сама людина? — припустив Кульбич.

— Ні. Записка Тетері, а анонімка — не його. По-перше, не збігається співвідношення між висотою і шириною літер, не однакові й інтервали між ними. Почерк у Тетері розгонистий, розмір письмових знаків середній і їхня висота коливається від трьох до п'яти міліметрів. Літери написані з середнім натиском. Дуже характерним для нього, наприклад, є написання голосних а, і, о і приголосних с, т… Анонімник, хоча й намагався змінити почерк, але в нього явно виражений нахил ліворуч, літери більші і між словами майже немає інтервалів. На цій таблиці яскраво видно їхню різницю. Літери а, і, о, с, т, як на анонімці, так і на записці позначені червоною тушшю. Особливо хочу звернути вашу увагу на…

Задеренчав телефон.

— Луговий слухає. Так… так… Що?! Зараз виїжджаємо.

«НАС ТРОЄ, А ЇХ П'ЯТЕРО»

Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.

— Здоров, здоров, синку! — розплився він в усмішці. — Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.

— Чого не розбудив? — насупився Володя. — Адже домовились.

— Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав — значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.

Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:

— Є ще сюрпризик…

— Який?! — кинувся Володя на шию батькові.

Батько лукаво погрозив пальцем.

— Ач, який хитрий! Вгадай!

— Футбол.

— Холодно.

— Пінг-понг?

— Знову-таки холодно.

Володя замислився.

— Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…

— Акваланг! — випалив Володя. — Так, татку, так? — застрибав він навколо батька.

— Вже тепліше…

— Волок!

— Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.

На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…

— Ну, я побіжу!

— Хоч би спасибі сказав.

— Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…

— Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…

— Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…

— Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, — порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: — Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…