Блакитна лінія

«ХАТНІ ГОСПОДИНІ НЕ ПОВИННІ ЧИСТИТИ СИРУ КАРТОПЛЮ.

ХТО ЧИСТИТЬ СИРУ КАРТОПЛЮ, ТОЙ ЗНИЩУЄ

НАРОДНЕ НАДБАННЯ».

Цей заклик звеселяв тільки плакатну картоплину.

Протягом останніх днів Крістіна Бергер змушена була забагато для цих кількох діб виходити в ефір. А радіорозвідка «Функ-абвер» не дрімає ні вдень, ні вночі. В буквальному розумінні. Крістіна ризикувала тим більше, що вела передачі з будинку Шеєрів і раніше. Отже, не виключено, що її роботу давно засікли. А відтак більш-менш точно встановити місцеперебування рації — справа часу. І кожен вихід в ефір цю мить наближає. Можливі обшуки. Рація мала зникнути з дому Шеєрів, щоб ніколи більше туди не потрапити. От Майєр з дідком, про існування якого він дізнався лише вчора, і їхав по рацію, щоб тимчасово її заховати, поки не буде знайдено нового безпечного місця.

Майєр упіймав себе на думці’, що, власне, досі не познайомився зі своїм супутником.

— Як вас звати? — не озираючись, коротко запитав він.

— Андреас Зейфрід.

Майєр не озирався внаслідок вагомої причини: машина саме наближалася до скверика, який відокремлював тиху вуличку, де містилася садиба Шеєрів, від пожвавленої магістралі. Крістіна попередила: якщо з якихось причин їхня зустріч у домі виявиться неможливою, вона чекатиме на нього в цьому скверику. її присутність тут — свого роду сигнал небезпеки. Час обумовлено.

Віллі здалеку побачив Крістіну й загальмував. Щось трапилося? Необхідно дізнатися. Він суворо стиснув губи і вже було взявся за ручку дверцят. Та застиг насторожений.

Крістіна помітила його машину. Ступила крок уперед і заперечливо похитала головою. Обличчя її було гірко засмучене. По тому вона рвучко повернулася й рішуче попрямувала до своєї домівки.

Але не це здивувало Майєра.

Крістіна в затінку кущів залишила коляску з дитиною.

Лише Віт, висолопивши рожевого язика, й надалі сидів на чатах.

Віллі напружено спостерігав, що станеться далі. І не пошкодував, що виявив витримку та не поспішав з діями.

Він помітив, як слідом за Крістіною з різних боків посунули двоє. Ще одна така ж парочка бовваніла в кінці порожньої вулиці. На протилежному боці від садиби Шеєрів «читав газету» п’ятий.

«Все!» — подумав Майєр. У душі війнуло холодом. Всенький світ раптом здався йому суцільною пасткою. Візьмуть Крістіну — настане його черга.

— Це провал, — почув він неприродно спокійний у даній ситуації голос із заднього сидіння.

Майєр промовчав спостерігаючи.

Крістіна вільно пройшла до будинку. Брама за нею замкнулася. Попід стіною скрадалися сірі тіні.

— Необхідно врятувати дитину, — знову почув Майєр спокійний голос позаду.

— Так, — погодився він. — Видно, на це вона й сподівалася…

— Піду я, — сказав старий.

— Чому ви?

— Ви надто примітні.

— Проте мене, на випадок чого, ніхто не наважиться зупинити.

— Так. Але небажано, щоб вас у цей час хтось побачив. Це наведе на слід.

Раптом вхідна брама до садиби Шеєрів одчинилася, й на вулицю визирнула радісно збуджена служниця Барбара. Вона замахала рукою, закликаючи до себе сірі постаті. Усі п’ятеро прослизнули в двір. Брама зачинилася.

— Я пішов, — сказав Андреас Зейфрід.

Він нижче насунув капелюха і вийшов з машини. Про всяк випадок Віллі витяг з кобури вальтер і зняв запобіжник. Чекав у напрузі.

І тут сталося несподіване. Віт вишкірився, грізно загарчав і не підпустив незнайомця до коляски. Андреас Зейфрід без метушні відступив і повернувся до машини.

— Собака вас знає? — запитав він.

— Здавна.

— Ось тепер ваша черга!

Віт зустрів Майєра не погрозливим гарчанням, а приязним помахуванням хвостом. Віллі обережно вийняв з коляски пакунок, що солодко посопував. Прискорив холу, повертаючись до машини. Віт з підстрибом супроводжував його. Ледь Майєр відчинив задні дверцята, як собака враз шугнув до машини і вмить умостився на підлозі поміж сидіннями.

— Не будемо воювати з собакою, — сказав Віллі, передаючи старому сплячого Тедді.

— Не будемо, — погодився той, — не варто привертати зайву увагу. Ми й так…

Віллі сів за кермо.

— Тепер — газ! — наказав Андреас Зейфрід.

— Куди? — похмуро запитав Віллі, одним цим словом віддаючи себе в повне розпорядження свого супутника.

— Я скажу… А поки що — вперед до магістралі. Врахуйте, з цього дня Віллі Майєра не існує.

…Крістіна помітила підозрілі постаті ще вранці, їх неважко було спостерегти, оскільки поява й настирлива присутність на їхній тихій і переважно пустельній вуличці — власне, навіть затіненому приватними мурами провулку — сторонніх осіб призивного віку, та ще таких, що зовні мовби знічев’я байдикують, явище таке ж рідкісне й неймовірне, як прицільне падіння в цю вузьку, замуровану ущелину хвостатої комети. Вона нарахувала п’ятьох. Не мала сумніву — то ще не всі. Решта, напевне, причаїлася — плече в плече — в якійсь машині, що стоїть десь за рогом. Можливі й інші варіанти. Але це вже нічого не важило: який би спосіб арешту не був обраний, їй на порятунок не лишали жодного шансу.

Цей чужий будинок у ворожому місті — її останній рубіж, на якому вона прийме свій останній нерівний бій. Без надії. Без сподівань на щасливий випадок. Без сподівань на порятунок. Дива не станеться…

Насторожувала та наводила на цілком певні роздуми й незвична цього дня поведінка служниці Барбари — неприродне збудження, що плямувало її обличчя лихоманковими рожами, надто швидкі, метушливі рухи, миттєві сторожкі погляди скоса й незрозуміла нетерплячка, яку вона не годна була вгамувати. Незрозуміла, якщо…

— Щось трапилося, Барбаро?

Вона сумбурно заторохтіла у відповідь:

— Нічогісінько, фрау! Що зі мною може трапитись? Усе, як завжди… Усе гаразд. Нічого особливого не сталося…

Вистежила й виказала? Цілком можливо — нишпорить по всьому будинку…

Берлінська прислуга — ще з довоєнних часів широкий, розгалужений контингент «добровільних» агентів гестапо…

Недарма чутливий на нещирих людей собацюра завжди гарчав на Барбару.

Чи, може, на неї, Крістіну Бергер, «вийшли» пеленгом? Проте пеленг точної хатньої адреси не дає — не довідкове бюро. Та ще й на великій відстані. А поблизу вона нічого підозрілого не завважила. Хоча помітила б неодмінно, бо кожної прогулянки з Федьком у неодмінному супроводі Віта по навколишніх, а подеколи й віддалених вулицях вона уважно фіксувала найменші зміни. Усі вони завжди мали негайне пояснення й не становили нічого загадкового. Зачинено парфюмерну крамничку, бо нема кому торгувати, — господаря взяли на фронт, а господиня з дітьми подалася до матері, на сільські харчі. Чиясь садиба сховалася за високим фанерним парканом. Знову нічого дивного — влучила бомба. І так далі… Ніщо не минало чіпких очей Крістіни. Нічого підозрілого не зауважено. Ніщо не вказувало на можливу небезпеку…

Однак найбільш вірогідний такий варіант: її давно запеленгували і встановили певний район дії передавача. При цьому не виключається, що Барбарі справді щось впало в око і вона сумлінно, як робить усе, донесла. Але її донос просто прискорив фінал, як каталізатор — хімічну реакцію…

І тепер вона, Крістіна Бергер, могла втішати себе одною думкою: встигла. Попри все — встигла! Виправдала високе довір’я, виконала завдання…

«Блакитна лінія»… Усе було ще свіже в пам’яті — подробиці, що процокотіли стовпчиками п’ятизначних цифр в ефір, де їх не зупинити, ні знешкодити, ні знищити, й вони дійшли за призначенням, донесли її далекий голос до Москви. Це було надзвичайно важко — перекласти конкретні відомості з карти барона фон Шилінга в точну оповідь про місцерозташування кожного об’єкта, окреслити відстані, визначити вогневу потугу, з’ясувати координати для можливих бомбових ударів, викласти ясно й зрозуміло складну топографічну конфігурацію глибоко ешелонованих рубежів, визначити ймовірну взаємодію оборонних споруд. Правда, ці вісті доведеться уточнювати — не все ще збудовано, можливі зміни.