Посланець

— Передайте секретареві підпільного райкому: наказано активізувати підривну діяльність у районі Гізель — Ардон — Алагір. Особливу увагу слід звернути на дезорганізацію роботи штабів і служб. Сигнал — початок наступу Червоної Армії у вказаному районі. Щоб жоден дріт не лишився неушкодженим… Друге: комуніста Михальського разом з іншими арештованими завтра вночі повезуть до Ставрополя. Необхідно, щоб партизани визволили їх. Це єдина можливість врятувати Михальського. Арештанти їхатимуть у критій вантажній машині. У двох «опелях» — офіцери СД. Мотоциклетний конвой. На брезенті машини, вгорі, прикмета — жовта пляма від розлитої фарби. Вночі ця прикмета малопомітна. Отже, максимум уваги…

— На чолі групи, — суворо мовив Чомай, — підуть брати Тамірбулат і Димітр Дзбоєви. Вони присягайся, що не житимуть, якщо не врятують товариша Михальського.

— Ну, навіщо ж так, — навіть розгубився від холоду цих слів Шеєр.

Чомай поглянув на нього, зрозумів, що той нічого не знає з подій серпневих днів, і коротко пояснив:

— То гірська присяга кревняків: товариш Михальський врятував Тамірбулата і Димітра від смерті.

— Он воно що! Тим краще…

Гуркіт мотора урвав їхню розмову.

— Шеєр, де ви? — почулося зі шляху.

Чомай Уянаєв нечутно зник у чагарнику.

Гукав не Ганс Лютке, і — головне — голос був знайомий, той, якого чекав…

— Агов! — озвався. — Ходьте сюди!

Крізь кущі хтось ломився, важко відсапуючись. Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.

— Доброго ранку, Адольфе! — З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. — Чого тебе зрання в кущі понесло? — ревів він. — Та ще без дівки…

— Сфотографувати схід сонця на Тереці. — І підморгнув: — Відтепер — німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?

— На фоні місцевої княгівни! — масно посміхнувся мордань.

— Де ж її узяти?

— А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.

— І хто ж вона така?

— Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене — награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів — завезли їх сюди цілий «уряд». Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси — князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!

— А що ж княгівна? — зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.

— О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, — дав вичерпну характеристику хвацький ас. — Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того «правителя»-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…

— Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?

— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.

— Хіба ти начальник штабу?

— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх «цвинтарних» фаталістів?

— Про що мова, Густаве!

— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.

— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті «Панцер форан». Скажімо, під назвою «Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії»?

— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.

Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали «східну красуню» з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.

— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.

— Айн момент! — зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля «східної красуні» і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: — Гарний буде знімок, рідкісний.

— Сподіваюся, не для газети «Панцер форан», — стурбувався Густав. — Честь дами, інтереси високої політики…

— Скажімо, так, — ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, — для вашого трофейного альбому.

Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.

… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.

— Карпере! — нервово заволав Готтфрід до чергового. — Що тут у нас коїться?

Карпер службово виструнчився:

— Нібито знешкоджують саботажників.

— Тобто як це — «нібито»? Кажи точно!

— Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.

— Когось арештували?

— Лише одного підсобного робітника з місцевих.

— А зараз що роблять?

— Обшук. Трусять геть усе.

— Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…

— Лютке! — навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. — Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.

Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.

— Карпере! — похопився він. — Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.

— Буде зроблено, пане майор!

Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:

— Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде — мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!

Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.

— Пане майор! — покликав Готтфріда черговий. — Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.

— О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.

В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.

— Доброго ранку, фрейлейн!

Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:

— Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?

— Ні, немає.

— Значить, скоро будуть…

«Провал, — майнуло в голові Шеєра. — Неминучий провал!..»

— Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…

Розвідник, який діє по той бік фронту, у таборі ворога, нерідко потрапляє у таку складну обстановку, яку неможливо передбачити завчасно, і тоді він повинен приймати рішення самостійно, бо тут радитись ні з ким і часу для цього немає, — діяти треба негайно. Тікати? Але аеродром оточений есесівцями, не випустять, і взагалі — раптова відмова від послуг Готтфріда і від'їзд з аеродрому тільки викличуть підозру і контрміри… Відкласти виліт? Але через кілька хвилин тут з'являться Дітріх і Штюбе. Це — провал!.. Він подивився на літак: льотчик і радист… двоє на двоє… Ну, а якщо упадемо, то на своїй території. Летіти! Тільки летіти!.. Ганс Лютке з тривогою прислухався до їхньої квапливої мови.