Посланець

Майор Тамбуліді звівся на ноги:

— За свідченням старшини Лаптєва та рядового Онищенка, старшого лейтенанта Маркова витягли з нейтральної смуги в непритомному стані. Ні російською, ані німецькою мовами він не розмовляв. Лише стогнав. Одразу ж у нього вилучили документи на ім'я гауптмана Лотара Краузе. Справжнього прізвища досі не знають. Однак медсестра санроти Валентина Корабльова назвала його Олексою, за що її взяли на глузи. Вона відповіла, що вчилася з Олексієм Марковим в одному класі. Пораненого Маркова привезли до госпіталю, де працює лікарем її подруга Вороніна. Остання перебуває в інтимному зв'язку з начальником полкової радіостанції Кочуром. Серед радисток Корабльова теж була «своєю» людиною, оскільки неоднораз заходила до Кочура, передаючи від Вороніної привітання, листи тощо…

— Чому ви розповідаєте про Корабльову в минулому часі? — запитав генерал.

— Наступного дня під час артнальоту вона загинула.

— Кепсько… Як її характеризують у санроті?

— Як активну комсомолку, віддану людину, сміливу, здатну на самопожертви, чуйного товариша.

— Далі…

— Теоретично Корабльова могла користуватися полковою рацією. Водночас вона, що вірогідніше, могла розповісти Вороніній про свою «помилку» — такі збіги людину не можуть не схвилювати, а надто дівчину, можливо, закохану в однокласника. Можливі варіанти: Вороніна скористалася відвертістю подруги сама; або Вороніна розповіла про цей зворушливий випадок Кочурові, а той, користуючись прямими службовими. можливостями…

— Що відомо про Кочура?

— Характеризують його позитивно, за винятком одного — був помічений в обміні обмундирування у місцевого населення на чачу — тутешній самогон… Справи усіх трьох — Корабльової, Вороніної, Кочура — зараз вивчаються в аспекті їхньої можливої причетності до німецької розвідки. Провадить цю роботу відділ товариша підполковника Іриніна.

— Сідайте. Лейтенанте Нефедьєв, що маєте до повідомлення ви?

— Вороніна Надія Олександрівна, 1912 року народження. Ростов-на-Дону, жила там постійно і там же закінчила медичний інститут. Спеціалізувалася на серцево-судинних захворюваннях. Військовозобов'язана. До армії була мобілізована на початку війни, з того часу — військлікар. Незаміжня, легко вступає в інтимні зв'язки з чоловіками, переважно з такими, що належать до командного складу. У госпіталі знають, що вона постійно відвідує передову, де в санроті служить її подруга Корабльова. Про зв'язок з Кочуром нікому не розповідала. Вчора Вороніну бачили за містом, у розташуванні новоприбулих за особливим наказом частин. Звідти на попутній машині дісталася на аеродром, де спостерігала рух бойових літаків.

«Дезертирів, шпигунів, мародерів і шахраїв розстрілювати на місці», — пригадався генералові Роговцеву рядок з наказу про оголошення облогового стану. «Не завжди слід поспішати з розстрілом, — помислив він, — шпигунів треба брати живими. Неодмінно живими, бо мертві не розповідають…»

— Товаришу Нефедьєв, це ви супроводжували Маркова до госпіталю?

— Так точно! Разом з Валентиною Корабльовою.

— На санмашині?

— Ні, на нашій, службовій.

— Як він був записаний під час прийому?

— Як німецький офіцер, гауптман Лотар Краузе.

— Хто приймав його?

— Особисто головлікар.

— Чи була присутня Вороніна?

— Ні. Вона тоді була вдома.

— Що сталося далі?

— Я запропонував Корабльовій відвезти її на передову, але вона зажадала навідатися до подруги, лікаря Вороніної. Я відвіз її за вказаною адресою. До помешкання не заходив, бо негайно повернувся до госпіталю.

— Отже, контакт між Корабльовою і Вороніною відбувся…

— Мабуть, так! Якщо Вороніна дійсно була вдома.

— У госпіталі Марков розмовляв?

— Так, коли опритомнів після стимулюючих уколів. Але виключно зі мною. В окремій палаті. Без свідків. Для всіх інших — лишався полоненим «фріцом».

— Отже, висновки, — підсумував Роговцев. — Справа — не до зволікання. Ми не можемо планувати розкрутку цього клубочка на тривалий час. Фронтова обстановка вимагає від нас широких дій і негайних результатів. Таким чином, маємо єдиний вихід — створити умови для нагальної дії з боку ворожої агентури і цим примусити її виявити себе. Гадаю, було б доцільно організувати закидку розвідгрупи до ворожого тилу і надати можливість достеменно точно дізнатися про це Вороніній і Кочурові. З відповідним наглядом за ними. Які будуть думки?

— Товаришу генерал! — подав голос підполковник Іринін. — Дозвольте приступити до виконання операції. Негайно.

— Якої операції?

— Криптонім «Гачок». Сьогодні увечері закидаємо розвідгрупу. Про неї знатимуть особи, що на підозрі. Деталі операції — у цій папці. Прошу. — Іринін простягнув оперативну документацію вечірньої акції, що існувала поки що лише на папері, генералові.

Роговцев кілька хвилин зосереджено вивчав зміст і нарешті буркотливим голосом мовив:

— Так, час генералові Роговцеву на пенсію — запізнюється з порадами… А що? І справді подав би рапорт, — завершив жартома, — якби підполковник Іринін теж не перебував у пенсійному віці… Згода, Василю Тарасовичу. Дійте!

… Надвечір генерал Роговцев знову викликав підполковника Іриніна і майора Тамбуліді, щоб востаннє виважити кожну деталь, щоб під час акції всі діяли точно й злагоджено, як надійні хронометри.

— Хто складає розвідгрупу? — запитав генерал. — Змін нема?

— Ні, все за планом — капітан Дунаєв, лейтенант Лукомський і радист старшина Гостієв, — відповів Іринін.

— Гостієв — осетин?

— Так.

— Яка ваша думка про нього?

— Найкраща. Капітан і лейтенант будуть одягнені в німецьку форму, Гостієв — у цивільну, з місцевим колоритом, під горянина.

— Як він почуває себе?

Іринін запитально поглянув на майора Тамбуліді, і той одразу доповів:

— Не найкраще. Болі в серці. Але запевняє, що витримає і завдання виконає. А я горян знаю. Слово — кремінь…

— Ви, Анзоре, своїми креміннями не кидайтеся. Людина — не камінь. Скажіть краще, чи спитали ви дозволу у головлікаря?

— Само собою, товаришу генерал! Головлікар дозволив.

— Не гарячкуйте, Анзоре, спокійніше. Вороніна знає, що Гостієв досі хворий?

— Знає, що був поранений, сама реєструвала, коли прибув до госпіталю. Але потім він був переведений до іншої лікарні. Про теперішній стан його здоров'я не знає нічого. А між тим, за час, що минув, Гостієв мав би видужати, якби не трапилося несподіване ускладнення.

— Що саме?

— Ет! — не зміг вгамувати розлючення Анзор. — Знайшлися «добродії» і повідомили хворому, що всю його сім'ю!.. Старшина ледь не пішов услід…

— Так, — крекнув генерал. — Неуважні ми ще буваємо до людей. Ганебно неуважні!.. Однак щодо Вороніної — це ваше припущення чи точно встановлений факт?

— Факт, товаришу генерал. Коли Вороніна виписувала його із госпіталю, вона в «супроводилівці» власноручно записала: «Рана загоїлася. За тиждень можна виписати до частини». А це було три тижні тому. Отже…

— Отже, з цим ясно, — зупинив його Роговцев і звернувся до Іриніна: — Чи є певність, що на аеродром приїде саме Вороніна?

Підполковник відповів підкреслено лаконічно:

— Забезпечено!

— Навіть так… Де люди?

— Всі вже в зборі, тут — у нас. Повеземо на аеродром у критій машині.

— Льотчика попереджено?

— Ні. Про всяк випадок. Наказ одержить перед самісіньким вильотом. Маршрут нескладний — Тбілісі.

— Служба радіоперехоплення?

— Уже вийшла в ефір.

— Пеленгатори?

— Уже на зазначених планом місцях. Усе зроблено як слід, Матвію Івановичу.

— Ну, коли так… Починаймо! І щоб все було за системою Станіславського.

— Ми й Немировича-Данченка не забудемо, товаришу генерал! — запевнив Тамбуліді.

— Ой Анзоре, не кажи «гоп», поки не перескочиш…

… Коли Роговцев прибув на аеродром, там ішли останні приготування. Вже хурчав на малих обертах літак, біля якого вишикувалася розвідгрупа, що, відповідно споряджена, горбилася під вантажем і парашутами. Різкий, крижаний вітер пік обличчя, мов гострим залізом. Гостієв сутулився, втягнувши в плечі голову, щулився під величезною гірською папахою. Роговцев привітався з усіма, побажав традиційного ні пуху ні пера. Льотчик кивнув з кабіни, і чекіст-інструктор, що супроводжував розвід-групу, наказав: