Посланець

«Так он про що йшлося! — по думки міркував Іринін. — Якщо не буде Боровського, то Харченко може довіритись тільки людям з паролем… Виходить, він не знає в обличчя тих, хто прийде до нього… Цим треба скористатися!»

— Ну що ж, перевіримо! — мовив суворо, і очі його, мов постріл, зблиснули миттєвим спалахом. — Адресу знаєш? Добре… Чекай мене цієї ночі — поїдеш з нами. Якщо він провокатор, то й ми його спровокуємо… Біди не буде — з вовками жити, по-вовчому й вити.

— Але ж він знає мене в обличчя…

— То нічого! Ми тебе козачком одягнемо з папахою на самі очі.

Василь узяв на «діло» ще двох зі своєї «п'ятірки» — Петра Карпенка і неговіркого здорованя Федора Громова. Петро правив за візника десь роздобутого на ніч: шикарного парокінного фаетона. Василь та Федір обрядилися в офіцери і невміло, якось театрально набундючилися. Варя в завеликій для неї солдатській шинелі і густій волохатій папасі коцюрбилася з карабіном, затиснутим поміж колінами, поряд з широчезним у плечах Петром. На щастя, Варя була тоді струнка й тендітна, а то б, либонь, поряд з великогабаритним гевалом Петьком удвох не розмістилися на передку фаетона.

— Тримай гвинтівку ближче до мене, щоб була напохваті, — настановив її Петро. — Коли що, стрілятиму я…

Ніч світилася м'яким місячним сяйвом, була ясна, хоч газету читай.

— От і добре! — збуджено визначив Василь Ірннін. — Цей же гад обов'язково роздивлятиметься в усі шпарини. А нікого з нас він не знає. Наша група нова, провокаторам не до шмиги! Ач, як погоняки на місяці блищать… Кого хочеш засліплять.

— Група-то наша нова, — буркотливо докинув з передка Петро, не озираючись, — але й до біса недисциплінована. Отак їхати без дозволу і наказу!

— Нічого, — бадьорився Василь. — А раптом той гад не один і другий гад його попередить? Це ж скільки наших товаришів ще загине! А гадів повзучих і провокаторів слід нищити на місці — без суду! — поки не вкусили пролетарів усіх країн своїм отруйним, гадючим жалом. Ото і все!

— А якщо він не гад? — не вгавав Петро.

— Тоді вже нам неодмінно влетить! — хвацько проголосив Василь, мов смакував майбутню нагороду. — А ти, Петре, не розпатякуй, а поганяй! Агов, баскі!

Жив Харченко скромно, на околиці, де пізнала в розлогий степ навстріч обрію курна вулиця Довга. Нечутно котилися колеса в пухнастій теплій пилюці, не цокотіли в ній копита. Фаетон зупинився в густій тіні зачаєних на ніч дерев. Василь та Федір спритно й легко зіскочили на землю. Коли йшли до подвір'я, неголосно гомоніли:

— Собака є?

— А чорт її маму знає! Прийдемо — дізнаємося…

Відчинили хвіртку і попрямували до хатини, що біліла крейдою крізь гущавину старих, зашкарублих черешень. Постукали у розквітчане по білій стіні малярськими рожами невеличке віконце.

Зарипіла кватирка, і з хати озвався сонний, роздратований жіночий голос:

— Кого це несе у такий пізній час?

Варя, чуйна і нашорошена, не відчула в ньому жодної тривоги, а тільки якусь ліниву нехіть і прагнення знову зануритися в зігріте ліжко, пересипане полинню від бліх. Це точно, що полинню: так усі влітку роблять.

— Свої! Відчиняй! — упівголоса відповів Іринін. — Хазяїн удома?

— Де ж йому ще бути? — млосно проказала жінка і, мабуть, навіть солодко позіхнула. — Зараз його, сонну тетерю, підніму. Зачекайте хвильку…

Справді, спливло не більше двох-трьох хвилин, і знову в чутливій нічній тиші зарипіло. Цього разу розчахнулися двері. На порозі стовбичив сам господар — двадцятип'ятирічний, невисокий на зріст, але міцно збитий і добре натоптаний м'язами Іван Харченко. Уважно придивлявся до прибулих і неквапом заправляв за пасок чорних штанів темну, немазку косоворотку.

— Чим можу слугувати, панове? — спитав спокійно, анітрохи не бентежачись.

— Чого так довго не відчиняли? У домі хтось хворий? — замість відповіді запитав Іринін.

— Хворих нема, вже видужали.

Тоді Іринін відказав якимось чужим, «службовим» голосом:

— Хутко одягніться, поїдете з нами, пане Харченко. 6 серйозна справа… Скільки вам потрібно на це часу?

— А що тут одягатися? — добродушно озвався Харченко, що, не змигнувши, ковтнув старорежимного «пана». — Чоботи на ноги та картуз на голову… Зброю брати?

— Неодмінно! Яка у вас?

— Наган…

— От і чудово!

За хвилину всі троє всілися до фаетона. Іван Харченко посередині — поміж Василем і Федором. Варя щулилася, стискаючи метал карабіна, тамуючи подих, боячись проминути й слівце. Її тоді вперше в житті вразив до краю людський цинізм, філософія кендюхового «інтересу», нице гендлярство з-під поли чужою долею, чужим щастям і майбуттям, де живі люди — лише «мертвий капітал». Життя, неповторне людське життя — лише «товар» у подвійній бухгалтерії гендляра-запроданця… Слова стоять поряд: продаж — запроданець — продажна шкура… «Пан»-зрадник… Тепер Варя над усе жадала одного, того, що годину тому й на думку їй не спадало, а якби слало, то, напевне, вжахнуло б: прагнула власноручно увігнати кулю межи облудні очі зрадника. Прагнула цього і судомливо стискала гартований для смерті, для вбивства, для страти, для кари і помсти метал карабіна. Усе залежить… Від чого? Від того, в чиїх руках гвинтівка: у вбивці — найманця міжнародного капіталу чи в змозолених руках бійця пролетарської революції… Злочин і відплата… Чи буває, щоб з однієї, тієї ж самісінької гвинтівки? Мабуть, трапляється. Вихори громадянської війни кидають створену людським розумом зброю з рук до рук. Також — людей, які по обидва боки класової прірви визнавали одну сліпу до безлічі людських доль судію — смерть. Одна куля гасить радощі життя солоним дощем материнських, дівочих або жіночих, а то й сирітських сліз… Ненависть палила підпільницю Варю, жінку з сухими, вже виплаканими очима.

Вона щулилася в грубій і шорсткій солдатській шинелі, молода жінка, в якої чорна зрада відібрала щастя кохання й тихого сімейного материнства, щулилася, мов запанцирований ненавистю клубок нервів, від чого тремтіла кожна клітина її тіла, і боялася навіть озирнутися, щоб не обпалити гада невблаганним, як остаточний вирок, гнівом. Проте вона всотувала, немов назавжди вкарбовувала до безжальної пам'яті, голоси — навдивовижу спокійний, розважливий і навіть — далебі — дещо зичливий говір Василя Іриніна і нахабно-хизувату, самовпевнено-хвальковиту балаканину зрадника. Харченко почувався вільно й невимушено, бо ж перебував серед «своїх». Небалакучий Федір Громов на все це лише невиразно помугикував — чи то схвально, чи осудливо — не розбереш.

— Пане Харченко, — мовив Іринін, — а ми до вас, власне, з вітанням від пана Боровського. Сам він приїхати не зміг — справи, ви мене розумієте…

— Розумію. Так, так, він казав мені, що має їхати у відрядження до Ростова, — згідливо захитав головою Харченко.

— Ну, що ж, тим краще. Отже, більшовик Чаус з його «п'ятіркою» ваша заслуга? — запитав Василь і одразу поблажливо зазначив: — Гарна робота, чиста.

— Не зовсім чистенько вийшло… Був необережний — вони впізнали мене. Довелося негайно розстріляти, щоб, боронь боже, не переказали іншим… Пощастило більшовичкам — уникли катувань! Взагалі-то, доводиться працювати дуже обачно, щоб не викликати й найменшої підозри у надто пильних товаришочків. Тому й животіти змушений, як злидень, у розвалюсі на околиці. Як уся голота… Хай йому грець!

— Здається, ви й самі в більшовиках ходите?

— Що поробиш? Мушу! З вовками жити, по-вовчому вити… Але завдяки цьому я ж їх усіх як облуплених знаю, ніяка конспірація їх не врятує, всім забезпечу одну доріжку — до шибениці. Скоро, ой, скоро, панове, всі ми остаточно звільнимося від босої голоти, що на достаток тямущих людей зазіхає… Я вважаю так: що моє — те моє. А більшовики звеличили пограбування людей з достатком до рівня державної політики…

— І багато загребли у вас більшовики?

— Достатньо, щоб не забути… Батько в Луганську мав хоч і невеличкий, але цегляний завод — діло вірне, будівельний матеріал завжди потрібен. Мене ж готував собі на зміну та й ганяв мудро по всьому виробництву, щоб я сам власними руками міг випікати цеглину, як пряник. Руки у мене змозолені… Отож і кажу тепер «товаришочкам»: «Я — весь ваш, я — пролетар!»