Страница 9 из 12
Та радощів у гайдутинському стані не було: тяжко хворіла пані Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.
Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.
Воєвода Младен схуд і постарів.
Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.
Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.
Звенигора і Драган зупинилися біля порога.
Воєвода схилився до дружини, шепотів:
– Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни – тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору – звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..
Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.
Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.
Анка усміхнулась болісно, винувато.
– Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… І не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… Я так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.
Вона замовкла і відвернулась до стіни.
Младен розгублено поглянув навколо.
– Але ж, люба, це неможливо зробити, – сказав він тихо. – Ненко – яничар. Він у Слівені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…
В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.
– А він може прибути сюди! – раптом пролунав голос Звенигори.
Анка стрепенулась, підвела голову.
– Як?
Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.
– Ми привеземо його сюди!
Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.
– Арсене, ти розумієш, що кажеш? – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, де вб'є ії відразу!
– Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!
– Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…
– Младене, це моя остання просьба до тебе, – тихо промовила Анка.
Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.
– Гаразд.
4
День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.
Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.
– Щасливо, другарі!
Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.
– Хто тут? – спитав, приглядаючись до темних постатей.
– Бай Димитре, поклін вам від воєводи, – прошепотів Драган, заходячи до сіней.
– Прошу до хати, другарі, – також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: – Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!
Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.
Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім – карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.
– Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він – син воєводи Младена!
– Що ви дізналися про нього, бай Димитре? – спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.
– Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спагії[7] Онбаші.
– Це добре. В замку його важче було б узяти.
– Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.
– Он як!
– Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, – усміхнувся бай Димитр. – Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, – нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, – я приготував…
– Спасибі, бай Димитре.
– Тепер дивіться сюди. – Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. – Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, – там завжди стоїть яничар… Другий вартовий – на розі, біля ахчийниці[8]. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь… Решта яничарів – щось більше десятка – живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.
– Біля його дверей нема вартового?
– Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.
– Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра -Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!
5
Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.
– Дур! Хто такий? – заступив він Якубові дорогу.
– Кагамлик! – зрадів Якуб. – Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?
– А-а, старий! Звідки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.
– Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього…
– Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!
– Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!
– Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?
Якуб не відповів на запитання.
– То можна пройти?
– Та йди вже… Спочатку прямо, а потім – останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!
8
Ахчийниця – корчма.
9
Какво правите? – Як справи? (болг.)