Страница 6 из 12
– Вставайте, шайтанові діти! – весело підморгнув товаришам. – Вперед! Вперед! Наш порятунок – довгі ноги!
6
В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, вони дізналися, що потрапили знову в Болгарію.
Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв[6], Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Звенигора – яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже на білому світі. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, – все це викликало у добросердих балканджіів співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, овечий сир і сушений виноград.
Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.
За перші два дні вони пройшли далеко в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Звенигора вів товаришів до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподівався знайти там загін воєводи Младена і Златку.
Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. І чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим більше він поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його розгромили під Чернаводським замком… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар-бея або спагіїв Гаміда?
Ішли найчастіше манівцями, вряди-годи розпитуючи у пастухів дорогу. Пересічена відрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.
Перебрівши бурхливу Луду-Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.
Дорога круто піднімалася вгору.
Вечоріло.
Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні, втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.
Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до вуст.
– Тс-с-с!
– На бога, що там? – спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.
– Хатина! І в ній хтось є… Бачите – з димаря димок в'ється.
Втікачі зупинилися, визирнули з-під кущів.
Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев'яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.
Навколо – ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.
Друзі переглянулись.
– Обминемо чи зайдемо? – спитав Звенигора.
Всі помовчали. Потім Роман сказав:
– Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би твої рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби – перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого?
– Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! – підтримав Романа Спихальський. – До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена – ятаган… Чи ж нам кого боятись, панство?
– Тоді ходімо, – погодився Звенигора.
Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх – заглянув усередину.
– Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?
Ніхто не відповів.
Звенигора відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски – дві дерев'яні ложки. Хліб. В кутку – лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.
– Гм, здається, ми тут непрохані гості, – сказав Грива. – По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!
– Але тутай ще є одні двері, прошу вас, – показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл. – Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!
З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.
– Здравей, пане господарю! – привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.
– Здравейте, – відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: – Кто єсте?
Звенигора виступив наперед.
– Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати – дозволь переночувати!
Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.
– Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.
– Спасибі, – подякував Звенигора. – Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?
– Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, – відповів старий. – А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.
«Гм, хитрий старий – викрутився, – подумав козак. – Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»
Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.
– Не подобається мені його таємничість і замкнутість, – тихо промовив Роман. – Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?
Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.
– Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую, – здався Роман. – А потім розбуджу пана Мартина.
Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.
7
Спахія – поміщик, воїн у відставці (тур.)