Страница 11 из 12
Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:
– Арсене, зайди!
Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея – ніяковість і розгубленість.
Анка побачила козака.
– Арсене, підійди сюди! – прошепотіла.
Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.
– Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… – Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: – Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?
Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:
– Дуже. – І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.
– А ти, доню?
– Я теж, – прошепотіла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:
– Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. – Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. – Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…
У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.
Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
– Ненко, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти – відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам'ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…
Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
– Младене, – прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. – Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…
Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.
– А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки…,хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..
– Клянусь! – тихо проказав старий воєвода.
– Клянусь! – глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: – Клянусь!
Запала тиша. Німа, тривожна.
– Ненко, а ти?..
– Клянусь! – промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.
Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім'ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.
– Не плачте, – прошепотіла Анка. – Не треба… Ми ж усі разом… однією сім'єю… Я така щаслива…
Голос її раптово обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея і впала на білу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.
…Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било – найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.
Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.
З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо-білим снігом, глибокі темні ущелини, густо-зелені ялинові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.
– Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, – сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. – Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір'ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля – знай: живий твій Младен, живі твої ясні соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..
– Так, так, воєводо! Так, батьку наш! – відгукнулись гайдутини.
– Ну, то й кінчайтеї Хай спить вічним сном наша мати!
На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясів пістолі – і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.
– Тате, ходімо, – сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
– Ідіть. Я прийду потім, – тихо відповів воєвода.
Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.
Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.
Звенигора обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлі ясно-голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…
Тільки перед вечором Младен і Сафар-бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.
– Драгане, пошли людей – хай проведуть його до Слівена, – коротко наказав воєвода.
– А як же…
Драган хотів спитати, чи зав'язувати знову очі Сафар-беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.
– Ні, ні, пов'язки не треба! – сказав поспішно. – Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.
ФІРМАН
1
Гамід сидів у кімнаті Сафар-бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари – Кагамлик і велетень Абдагул.
– Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай-ай-ай! – промовив Гамід спокійно. – Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подівся Сафар-бей!
– Не знаю, ага, – прохрипів бай Станко.
– Але ж сліди ведуть на твоє подвір'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?
– Вдесяте вам кажу: аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар-бей.
– Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!