Страница 4 из 12
— Чому ж про смерть? Він живий...
— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?
— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.
Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.
— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим... Його вдова вдруге вийшла заміж... Море води стекло! І раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах...
— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів... Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого оги-ря — і втік... А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора... А Чорнобай каже...
— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?
— Ми весь час були в одного спагії, багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії... Село Рудник... Звідти я тікав... А Нестор, напевне, і досі там.
— Якщо живий.
— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?
— Чому ж він не тікав з тобою?
— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим...
— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.
— Я радий, що прислужився тобі, Йване... Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу...
— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.
— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ. Сірко схопився з лави. Нахмурився.
— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звісткаї
— У Волощині[6] й Молдові про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не буває!
— Ти правий. Спасибі тобі ще раз і за це застереження, і за новину про брата. Я зроблю все, щоб визволити його. Скільки чужих визволяв, а за брата життя віддам! За грошима справа не стане! Ось тільки як це зробити! Не самому ж до султана в гості їхати. Хоча постривай. Є у мене один козак на прикметі. Молодий, а по-турецьки белькоче, як турок.
Сірко подзвонив у невеликий срібний дзвіночок, що стояв на столі. Увійшов джура.
— Поклич Звенигору
Козак зник за дверима.
Сом піднявся з лавки, почав рукою намацувати костур.
— Та ти сиди, сиди, м'яко посадив його Сірко. Або не терпиться до товариства? .. З ким же ти прийшов у Січ?
— З Яцьком. Це поводир мій. Сирота. Зустрілися з ним біля Кам'янця в одному селі, невесело посміхнувся Сом. Сиджу я на колодах під парканом, жую сухий окраєць. Раптом чую голос: Дідусь, дай шматочок хлібця. Я мало не вдавився. Еге, думаю, ти ще не жебрак, Сом, якщо знайшовся голодніше і найнещасніші тебе! Витягаю з торби окраєць, питаю: Ти хто такий будеш? Яцько, відповідає голос. Звідки і куди йдеш? Іду в Запоріжжі, говорить. Втік від пана. Ось, думаю, сам бог посилає мені тебе. Козак з тебе не скоро буде, а поводирем можеш бути хорошим. Ну що ж, Яцько, я теж йду в Запоріжжі. Приєднуйся до мене завжди ситим будеш, кажу. Ти будеш моїми очима, а я тебе хлібом годувати буду. Поки є кобза і голос не пропадемо. Добре, дідусь, відповідає. Дай ще шматочок хлібця Ось так він і прибився до мене. А тепер став як рідний.
Сом насторожився і замовк: з ганку долинуло тупання чиїхось ніг.
— Уклін тобі, кошовий отаман! привітався Арсен, увійшовши до світлиці. Ти кликав мене, батьку?
— Кликав. Проходь.
Сірко уважно оглянув козака. Його пильний погляд вловив зміну в зовнішності Звенигори. Помітив він і якийсь неспокій в його очах.
— Ти кудись зібрався, Арсен?
— Так, батьку, їду в Дубову Балку Звістка отримав мати важко захворіла. Провідати хочу.
— Ось як, сказав задумливо Сірко. А я хотів звернутися до тебе з проханням з великої проханням. Тепер і не знаю, чи казати. У тебе тепер і своїх турбот вистачить.
— Слухаю, батьку. Говори.
— Добре. Тільки пам'ятай: від мого доручення можеш відмовитися, бо справа дуже тонка, а головне, важка і небезпечне. Розумієш?
— Розумію, тихо промовив Звенигора. Яке ж справа?
— Хотів послати тебе в Порту[7]. Одного. Таємним послом. А що це означає, знаєш сам. Тому ще раз кажу ти вільний не приймати моє доручення.
— Що там треба зробити?
— Викупити мого брата. Кобзар повідав в неволі він, біля Варни. Однак головне завдання розвідати, чи правда, що турки готують напад на Україну. Чутки про це є. А якщо готують, то коли, якими силами.
Сірко замовк. Зовні здавався спокійним. Але не важко було помітити, як високо здіймалися під білим жупаном його груди. Косий промінь сонця прорвався крізь червоне скельце вітража і впав йому на вуса. Сиві волоски заблищали, наче їх окропили сльози.
— Я поїду, батьку, твердо сказав Арсен.
Сірко стрімко підійшов до нього, обійняв за плечі.
— Спасибі тобі, синку! Кошовий не приховував, що був зворушений. Спасибо! Тоді не гай часу, адже і ти поспішаєш. Відвідати матір, а вже звідти в дорогу. Справа моя не швидка, встигнеш. Сом, розкажи козакові, де знайти Нестора. А я приготую все, що треба.
Кошовий пройшов у сусідню кімнату, що служила йому спальнею. Через півгодини з'явився з невеликим, перев'язаним блакитною стрічкою сувоєм пергаменту і старим шкіряним поясом.
— Цей лист мурзі Кучук-бея, простягнув сувій. Хоча ми з ним не раз рубалися в бою, в мирний час він привітний і гостинний чоловік. Мурза пропустить тебе через орду і виведе до Дунаю. А в Валахії і в Болгарії ти вже сам собі голова.
— Там я ходив з караванами, дорогу знаю. Та й звичаї теж. Аби татари не заарканили
— Кучук-бей не дозволить Він мій боржник: я відпустив з полону двох його племінників Таке не забувають. А цей пояс одягни на себе під шаровари і бережи як зіницю ока! У ньому зашиті золоті монети польські злоті, англійські гінеї, іспанські дублони. Думаю, вистачить. І для викупу за Нестора, і тобі на дорогу. Пояс старий, незавидний, але, сам розумієш, ціни чималої.
Пояс дійсно виглядав непоказно потертий, обшарпаний, але коли Звенигора взяв його в руки, то відчув його тяжкість.
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ганку.
— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовийі Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назад!
— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. «Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табуні»
Козак швидко збіг з ганку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
6
Волощина — історична провінція на північ від Дунаю і на південь від Карпат, що існувала там з середини XIV століття до 1859 року, коли вона була об'єднана з Молдавським князівством в Об'єднане князівство Волощини і Молдови.
7
Порта - (також Оттоманська Порта, Осяйна Порта, Висока Порта) (від фр. porte, італ. porta — двері, ворота) — прийнята в історії дипломатії та міжнародних відносин назва уряду (канцелярія великого візиря та дивана) Османської імперії, що розпалася після Першої світової війни.
Іменувалась так за назвою воріт, що вели у двір великого візиря (тур. Babıali, Баб-и Алі). Назва почала використовуватись з XV століття (початку величі Османської імперії).