Переспівниця

— А ти як?

— Не хвилюйся. Біпер показав, як вручну детонувати вибухівку на стрілах. А якщо не вийде, в мене є ніж. А ще в мене є Катніс, — сказав Гейл із посмішкою на вустах. — Вона не віддасть їм мене живого.

Я уявила, як миротворці волочать Гейла, і в голові залунала мелодія.

Прийдеш, прийдеш

До дерева страстей?..

— Візьми, Піто, — мовила я напружено. А тоді простягнула до нього руку й затиснула пігулку в його долоні. — Поруч не буде нікого, тож нікому буде тобі допомогти.

Наступна ніч була важкою, ми раз у раз прокидалися від нічних кошмарів, а голови мало не закипали від планів на наступний день. О п’ятій ранку, коли ми почали збиратися, я полегшено зітхнула, хоча ніхто з нас не міг передбачити, що принесе йому цей день. Підкріпилися ми тим, що залишилося: консервованими персиками, крекерами, равликами, — залишивши Тигріс бляшанку лосося як скромну віддяку за все, що вона для нас зробила. Здається, наш учинок зворушив її. Обличчя Тигріс скривилося у дивній гримасі, і вона взялася до роботи. Наступну годину вона витратила на те, щоб змінити нас до невпізнанності. Переодягнула нас у звичний для Капітолія одяг, надійно сховавши під ним наші однострої. Воєнні черевики замаскувала під такими собі пухнастими капцями. На головах у нас тепер красувалися перуки, майстерно закріплені шпильками. Тигріс змила з нас залишки макіяжу, який ми наносили поспіхом, і заходилася перемальовувати наші обличчя наново. Наостанок вона дала нам на плечі накидки, щоб приховати зброю. А тоді вручила сумки й безліч дрібничок, щоб ми стали схожими на біженців, які втікають од повстанців.

— Не варто недооцінювати талановитого стиліста, — мовив Піта. Було важко сказати напевне, але, здається, Тигріс під своїми смугами вкрилася рум’янцем.

З новин ми не отримали ніякої корисної інформації, але на вулицях було так багато біженців, що стало ясно: з учорашнього ранку ситуація геть не змінилася. Згідно з планом ми повинні були просочитися в потік біженців трьома групами. Спочатку Полідевк і Кресида, які йтимуть попереду та вказуватимуть шлях. Тоді ми з Гейлом (згодом спробуємо потрапити в число тих біженців, яких впустять в особняк президента). І зрештою Піта, який рухатиметься за нами, готовий щомиті відвернути від нас увагу.

Тигріс визирала на вулицю крізь шпарку у віконницях, чекаючи слушної нагоди. За кілька секунд вона відчинила двері й кивнула Полідевку та Кресиді.

— Щасти, — мовила Кресида, і вони вийшли.

За хвилину ми рушимо услід. Діставши ключ, я відімкнула Пітині наручники й заховала їх до кишені. Піта почав розтирати зап’ястя, розминати кістки. І раптом на мене накотив відчай. Я мов знову опинилася на арені Червоної чверті, а Біпер знову вручав нам із Джоанною ту кляту котушку дроту...

— Послухай, — мовила я. — Тільки не накой дурниць.

— А я й не збираюся. Лише в крайньому разі. Ти ж знаєш, — відповів він.

Я пригорнула його за шию; він завагався, а тоді його руки таки обняли мене. Не так упевнено, як колись, але все-таки ніжно й міцно. У пам’яті зринули тисячі спогадів. Скільки разів ці руки були моїм порятунком, моїм прихистком, куди я втікала від усього світу! Можливо, тоді я не цінувала цього, але яким теплом тепер ці спогади зігрівали мене!

— Добре, — і я випустила Піту з обіймів.

— Пора, — сказала Тигріс. Я поцілувала її в щоку, застебнула свій червоний плащ із каптуром, натягнула на ніс шарф і вийшла слідом за Гейлом.

Колючі холодні сніжинки кусали щоки. Вранішнє сонце безуспішно силкувалося пробитися крізь мряку. За крок попереду вже неможливо було нікого розгледіти. Ідеальні умови, от тільки я гадки не мала, де зараз Полідевк і Кресида. Ми з Гейлом, схиливши голови, човгали бруківкою у потоці біженців. До нас долинали розмови, а ще я мала змогу почути все, чого не чула вчора за зачиненими вікнами. Плачі, схлипування, зітхання. І постріли — зовсім неподалік.

— Куди ми йдемо, дядечку? — запитав тремтячим голосом хлопчик у чоловіка з невеличким сейфом у руках.

— В особняк президента. Там нас прихистять, — відповів чоловік, важко дихаючи.

З вулички ми звернули на проспект.

— Тримайтеся праворуч! — гаркнув чийсь голос, і я побачила миротворців, які спрямовували людський натовп. З вітрин невеличких крамничок, ущент забитих біженцями, визирали нажахані обличчя. За таких умов у Тигріс іще до обіду можуть з’явитися непрохані гості. Покинувши наш сховок сьогодні вранці, ми зробили добре не тільки собі.

Надворі трохи виясніло, хоча сніг досі падав. Попереду, кроків за тридцять від нас, у натовпі я нарешті розгледіла Полідевка та Кресиду. Тоді я озирнулася, сподіваючись відшукати й Піту, але марно, натомість я привернула до себе увагу маленької дівчинки в яскраво-жовтому пальті. Підштовхнувши ліктем Гейла, я сповільнила крок, щоб нас від дівчинки загородило кілька людей.

— Може, нам доведеться розділитися, — прошепотіла я. — Якась дівчинка...

Раптом повітря розітнули постріли, і поруч із нами гримнулися на землю кілька людей. Над юрмою злетіли зойки, а друга хвиля пострілів скосила кількоро людей позаду нас. Ми з Гейлом впали на землю, відповзли кроків на десять до взуттєвої крамниці й заховалися за стійкою з черевиками на високих підборах.

З-за пухнастого пір’я, що ним були оздоблені черевики, Гейл нічого не міг роздивитися.

— Хто стріляє? Ти бачиш? — запитав він мене.

Але я поміж бузковими й салатовими черевиками бачила тільки вулицю, встелену трупами. Маленька дівчинка, яка звернула на мене увагу, стояла навколішках біля нерухомої жінки, хрипко плачучи й силкуючись її підняти. Наступна хвиля куль розітнула їй груди, залишивши на яскраво-жовтому пальтечку криваві плями. Дівчинка впала на землю. Поглянувши на її малесеньке скрючене тільце, я на мить втратила мову. Гейл підштовхнув мене ліктем.

— Катніс?

— Стріляють із даху над нашими головами, — відповіла я, продовжуючи спостереження. Миротворці у білих одностроях, із якими ми щойно розминулися, один по одному падали на землю. — Стріляють у миротворців, але стріляють погано. Мабуть, це повстанці.

Я зовсім не відчувала радості, хоча теоретично мала б, адже мої союзники прорвалися. Перед очима стояло лимонно-жовте пальтечко.

— Якщо почнемо стріляти ми, справі кінець, — мовив Гейл. — Увесь світ одразу ж здогадається, що це ми.

Він мав рацію. У нас були тільки наші дивовижні луки. Варто випустити всього одну стрілу — й обидві сторони одразу ж зрозуміють, що ми тут.

— Ні, — рішучо мовила я. — Ми повинні дістатися Снігоу.

— Тоді слід рухатися далі, поки весь квартал не вибухнув, — мовив Гейл.

Тримаючись за стіни, ми рушили вздовж вулиці. От тільки стіни здебільшого були вітринами крамниць. З другого боку до скла притискалися спітнілі долоні й нажахані обличчя. Я щільніше запнулася у шарф, натягнувши його мало не по самі брови, адже на нас дивилися сотні очей. За стійкою з портретами Снігоу ховався поранений миротворець, прихилившись спиною до цегляної стіни. Він попросив нас про допомогу, а Гейл натомість ударив його у скроню і забрав у нього пістолет. За кілька кварталів Гейл підстрелив іншого миротворця, і тепер у нас обох з’явилася звичайна зброя.

— То хто ми тепер? — запитала я.

— Божевільні від розпачу жителі Капітолія, — мовив Гейл. — Миротворці думатимуть, що ми на їхньому боці. Залишається сподіватися, що у повстанців достатньо мішеней і без нас.

Перебігаючи перехрестя, я міркувала, чи здатні ми зіграти таку роль. Та коли ми досягли наступного кварталу, питання відпало саме собою. А хто ці люди навкруги? Ніхто не дивився на нас. Повстанці в місті! Вони вже запрудили проспект, ховались у дверях будинків і за машинами; без упину торохкотіли автомати, хрипкі голоси віддавали накази, готуючись відбити атаку миротворчих військ, які наближалися до нас з іншого боку. Під перехресним вогнем опинилися біженці — неозброєні, нажахані, поранені.

Попереду детонував «секрет»: з труби повалила розжарена пара, яка обпалювала всіх на своєму шляху — земля довкола одразу вкрилася рожевими мертвими тілами. Після цього про бодай подобу ладу можна було забути. Від пари та снігу повис такий густий туман, що я не бачила цівки власного пістолета. Миротворці, повстанці, жителі — хто знає? Все рухоме тепер — мішень. Люди стріляли навмання, і я не була тут винятком. Серце шалено калатало, адреналін зашкалював, усі довкруж здавалися ворогами. Окрім Гейла. Це мій партнер у полюванні, єдина людина, якій я можу довірити прикрити мені спину. Немає іншого виходу, слід рухатися вперед, вбивати всіх на своєму шляху... Повсюди лементували люди, стікали кров’ю, вмирали. Ми завернули за ріг. Увесь квартал попереду був освітлений яскраво-червоним світлом. Ми позадкувати, тоді присіли навпочіпки біля сходової клітки і тільки скоса поглядали на світло. З тими, хто потрапив під нього, щось відбувалося. На них щось впливало... але що? Звук? Хвилі? Лазер? Зброя випадала з їхніх рук, пальці тягнулися до облич, а з усіх видимих отворів бризкала кров — з очей, носів, ротів, вух. Менш ніж за хвилину всі вже були мертві, і світло зникло. Я міцно зціпила зуби й кинулася бігти, перескакуючи через мертві тіла, хляпаючи по калюжах крові. Вітер здіймав сніжинки, видимість була жахлива, але сніг не міг заглушити чиїхось важких кроків.