Переспівниця

Не дослухавши до кінця, я просто пішла геть. Чого-чого, а цього точно не буде.

Іноді у мене з’являлося кілька вільних хвилин, тоді я уважно спостерігала за підготовкою до наступу. За рихтуванням обладнання і провізії, за формуванням військ. Було неважко здогадатися, хто з солдатів братиме участь в атаці: всі вони мали дуже короткі стрижки — знак, що солдат готується до бойових дій. Було багато розмов про наступ і про тунелі, які вели до Капітолія.

За кілька днів до того, як повинні були виступити перші війська, Йорк несподівано повідомила нас із Джоанною, що рекомендувала нас на складання іспиту, і то негайно. Іспит складався в чотири етапи: фізичні вправи, письмова контрольна з тактики ведення бою, тест на знання зброї, а також моделювання сутички — «квартал». У мене навіть не було часу, щоб понервувати, мабуть, тому з трьома першими я впоралася на відмінно, а от із «кварталом» могли виникнути проблеми. Тут застосували якусь технічну новинку. Група солдатів обговорює тактику. Так буде і в реальному житті. Потім кожен має прориватися самостійно. Неможливо передбачити, в якій ситуації ти опинишся. Один хлопець шепнув мені: він чув, що це випробування спрямовано на індивідуальні слабкості кожного солдата.

Мої слабкості? У цей закапелок підсвідомості мені й зазирати не хочеться... Однак я, заховавшись у тихому місці, спробувала з’ясувати, які в мене слабкості. Довжина списку просто приголомшила мене. Брак фізичної сили. Мінімум тренувань. Та й мій образ Переспівниці не давав мені переваг у ситуації, де ми мали діяти як команда... Та в мене слабкостей — хоч греблю гати.

Джоанну викликали переді мною, і я кивнула їй на знак заохочення. Шкода, що не я перша, бо нерви вже не витримували... Нарешті назвали моє ім’я, а я досі не вирішила, якою буде моя стратегія. На щастя, коли я опинилась у «кварталі», тренування далося взнаки. На кожному кроці на мене чекали засідки. Я повинна була дістатися місця зустрічі зі своїм загоном, але на шляху один по одному поставали миротворці. Я повільно рухалася вулицею, поступово знищуючи миротворців. Двоє на даху ліворуч, ще один попереду. Це складно, але не так, як я думала. З голови ніяк не йшла думка: якщо надто легко, значить, я щось проґавила. До місця зустрічі було рукою кинути — і тут ситуація загострилася. З-за рогу з’явився гурт миротворців. Їх було надто багато, у сутичці з ними я б неминуче програла, однак я дещо помітила — бак бензину в канаві. Ось воно. Моє випробування.

Все зрозуміло: досягнути мети можливо тільки одним шляхом — підірвати бак. Щойно я зробила до нього крок, як мій командир, який доти не озивався, тихим голосом звелів мені падати на землю. Всі мої інстинкти кричали, щоб я проігнорувала наказ, натиснула на курок і підірвала миротворців. Аж раптом я усвідомила, що це і є моя найбільша слабкість. З перших секунд Голодних ігор, коли я кинулася по оранжевий наплічник, і до стрілянини в Окрузі 8 і мого імпульсивного вчинку на майдані Округу 2 мною керувало одне: я не вмію виконувати накази.

Я гримнулася на землю як підкошена — мабуть, іще тиждень виколупуватиму з підборіддя гравій. Хтось інший підірвав бак бензину. Миротворці загинули. Я дісталася місця зустрічі. Коли я вийшла з «кварталу», солдат привітав мене з успішним складанням іспиту, поставив на моїй руці штамп із цифрою 451 і звелів повідомити командування. На радощах у мене аж у голові паморочилось, я мчала коридорами, гальмуючи на поворотах і перескакуючи через сходинки, бо ліфт рухався надто повільно. Я влетіла у Ставку — і тільки тут до мене дійшло, що склалася дивна ситуація. Чому мене скерували в Ставку? Зараз мені б мали голити волосся. За столом сиділи добре знайомі мені люди.

Побачивши мене, Богз усміхнувся і похитав головою.

— Що ж, давай поглянемо. Показуй.

Я невпевнено простягнула руку зі штампом.

— Отже, ти в моїй команді. Це спеціальний підрозділ снайперів. Ласкаво просимо до гурту, — і він кивнув на солдатів, яка вишикувалися вздовж стіни. Гейл. Фіней. П’ятеро незнайомців. Мій загін. Я не просто у грі, я з Богзом. З моїми друзями. Я постаралася взяти себе в руки і повільно зайняла своє місце в шерезі, хоча мені кортіло скакати від щастя.

Мабуть, ми таки важливі для справи, адже ми в Ставці, а це вам не Переспівницею бути. Посеред кімнати перед широким столом стояв Плутарх і пояснював, із чим ми можемо зіткнутися в Капітолії. Першої миті мені здалося, що презентація не надто вдала: навіть ставши навшпиньки, я геть нічого не бачила, — поки Плутарх не натиснув кнопку. Посеред кімнати з’явилася голографічна проекція кварталу в Капітолії.

— Ось вам, наприклад, територія навколо казарм миротворців. Не найважливіша, однак серйозна ціль. Подивіться... — Плутарх ввів код на клавіатурі, і спалахнуло світло. Голографічна проекція почала переливатися різними барвами. — Згусток світла — так званий секрет. Він позначає певну перешкоду — це може бути і міна, і зграя мутантів. Хай що то є, воно призначене для того, щоб загнати вас у пастку або вбити на місці. Деякі «секрети» лишилися ще з Чорних часів, інші з’явилися згодом. Мушу зізнатися, що більшість із них створив я. А ця програма, яку при втечі вдалося винести з Капітолія одному з наших шпигунів, це найсвіжіша інформація. В Капітолії не знають, що ми заволоділи нею. Однак цілком можливо, що за останні кілька місяців було активовано нові «секрети». Ось із чим вам доведеться зіткнутися.

Сама цього не усвідомлюючи, я наближалася й наближалася до голограми, аж поки не вперлася в неї носом. Рука несамохіть потягнулася до зеленого миготливого світла.

До мене хтось підійшов і напружено завмер поруч. Ну звісно, Фіней. Адже тільки переможець міг побачити те, що бачила я. Арену. Оснащену «секретами», якими керують продюсери. Фінеєві пальці потягнулися до червоного світла над дверима.

— Пані та панове...

Він говорив тихо, а от мій голос луною прокотився по кімнаті:

— Оголошую сімдесят шості Голодні ігри відкритими!

Я засміялася. Швидко. Поки ніхто не здогадався, що ховається за словами, які я щойно вимовила. Поки ніхто не звів здивовано брови, не почав протестувати, не склав два і два й не вирішив тримати мене якнайдалі від Капітолія. Адже кому потрібен у команді розлючений переможець з важкою психічною травмою й незалежними поглядами?

— Плутарху, взагалі не розумію, навіщо ми з Фінеєм тренувалися, — мовила я.

— Ага, ми двоє й так найкраще підготовлені солдати — ліпших вам не знайти, — мовив Фіней зухвало.

— Матиму на увазі, — відповів Плутарх нетерпляче. — А тепер, солдате Одейр і солдате Евердін, поверніться у стрій. Я маю закінчити презентацію.

Ми повернулися на свої місця, ігноруючи допитливі погляди, націлені на нас звідусіль. Плутарх вів далі, а я час від часу зосереджено кивала, змінювала позицію, щоб краще бачити, і раз у раз повторювала собі, що потерплю ще трохи, а тоді побіжу в ліс і як заверещу! Або вилаюся. Або заплачу. А може, все разом.

Якщо це теж був іспит, то ми з Фінеєм обоє склали його. Коли Плутарх закінчив і оголосили перерву, мені звеліли залишитися, оскільки мали до мене особливе доручення. Однак мене просто попросили не голити волосся, адже Переспівниця має бути схожою на дівчину, яку всі пам’ятають з арени. Для камер, ти ж розумієш. Знизавши плечима, я запевнила, що мені абсолютно байдуже, якої довжини буде моє волосся. Мене відпустили без жодних подальших інструкцій.

Ми з Фінеєм зустрілися в коридорі.

— І що я скажу Енні? — мовив він пошепки.

— Нічого, — відповіла я. — І я мамі й сестрі не казатиму нічого.

Ми знову повертаємося на арену. Для чого про це знати нашим рідним?

— Якщо вона побачить голограму... — почав він.

— Не побачить. Це таємна інформація. Напевно, — сказала я. — Та це й не зовсім Ігри, де виживає тільки переможець. Ми просто надто гостро реагуємо — ну, ти знаєш чому. Ти досі не передумав, ні?

— Звісно, що ні. Я хочу знищити Снігоу не менше, ніж ти, — мовив він.

— Усе буде не так, як раніше, — сказала я рішуче, намагаючись переконати в першу чергу саму себе. І раптом мене осяяло. — Цього разу Снігоу також побуде трибутом.