У вогні

— Пробач, — сказав Піта. І йому було за що вибачатися. Ми повинні бути обережними. Тут не місце висловлювати вголос такі думки.

— Поговоримо про це вдома, — відповіла я йому.

Аж тут з’явилася Порція з кремезним чоловіком, на вигляд напрочуд знайомим. Вона представила його як Плутарха Гевенсбі, нового старшого продюсера. Плутарх запитав Піту, чи можна вкрасти мене на один танець. Піта повернувся обличчям до камери і добродушно підштовхнув мене в його обійми, попросивши тільки не надто до мене залицятися.

Я не хотіла танцювати з Плутархом Гевенсбі. Не хотіла відчувати на своєму тілі його руки: одна тримала мою долоню, а другу він поклав мені на стегно. Я не звикла, щоб мене торкався хтось, крім Піти чи моїх рідних, а в переліку істот, яких я згодна до себе підпустити, продюсери десь перед хробаками. Але він, здається, відчував це і, поки ми кружляли на паркеті, тримав дистанцію.

Ми теревенили про вечірку, про розваги, про їжу, а потім він пожартував: сказав, що після останніх тренувань уникає пуншу. Я не зрозуміла жарту, й тільки згодом до мене дійшло, що він — саме той, хто поточився й упав у чашу з пуншем, коли я під час тренування вистрілила з лука у продюсерів. Ну, не зовсім так. Я цілила в яблуко в роті смаженого поросяти на столі продюсерів. Але таки змусила їх пострибати.

— О, ви той, хто... — засміялась я, пригадуючи.

— Так. Можете радіти — я так і не оговтався, — повідомив Плутарх.

Я хотіла зауважити, що двадцять два мертві трибути також уже ніколи не оговтаються від Ігор, які він допомагав організувати. Але я лише промовила:

— Це добре. Отже, цього року ви — старший продюсер? Либонь, це для вас велика честь.

— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато, — відповів він. — Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.

«Авжеж, останній охочий — мертвий», — подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.

— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.

— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу, — відповів він.

Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.

— Мені вже час, — він розвернув до мене годинник, щоб я побачила циферблат. — Все починається о дванадцятій.

— Щось пізно для... — почала була я, але не змогла закінчити речення. Плутарх обвів пальцем скляний циферблат годинника, і на якусь мить на ньому з’явилося зображення — воно світилось, ніби свічечка. Це була переспівниця. Точнісінько така, як на брошці в мене на сукні. Зображення з’явилось і одразу зникло. Плутарх заклацнув кришку.

— Гарний у вас годинник, — сказала я.

— О, він не просто гарний. Він ексклюзивний, єдиний у своєму роді. Якщо хтось спитає про мене, скажіть, що я поїхав додому спати. Про нараду ніхто не має знати. Але я подумав, що вам я можу довіритися.

— Так. Я збережу ваш секрет, — відповіла я.

Ми потисли руки, і він ледь уклонився — так заведено тут, у Капітолії.

— Що ж, Катніс, побачимось улітку на Іграх. Вітаю з заручинами і бажаю успіхів у розмові з матір’ю.

— Так, успіх мені знадобиться, — промовила я.

Плутарх зник, а я пішла блукати натовпом у пошуках Піти. Доки я шукала, мене раз у раз вітали незнайомці — з заручинами, з перемогою в Іграх, навіть із моїм вибором губної помади. Я щось відповідала, але насправді голова моя була забита думками про Плутарха, який навіщось показав мені свій чудовий ексклюзивний годинник. В цьому було щось дивне. Навіть таємне. Але чому? Можливо, Плутарх боїться, що хтось украде його ідею з пташкою, яка то з’являється на циферблаті годинника, то зникає? Так, він, мабуть, заплатив чималу купу грошей, а тепер не може показати годинник нікому, адже боїться, що хтось зробить дешеву підробку. В Капітолії, звісна річ.

Я знайшла Піту — він милувався цілим столом дивовижно оздоблених тістечок. Пекарі навмисно вийшли з кухні, щоб побалакати з ним про глазур, і цікаво було спостерігати, як вони перебивають один одного, щоб відповісти на Пітині запитання. На його прохання вони зібрали весь асортимент тістечок, щоб Піта міг узяти їх додому в Округ 12, а там без поспіху оцінити роботу пекарів.

— Еффі сказала, що ми повинні сісти у потяг о першій. Не знаєш, котра зараз година? — спитав він, роззирнувшись довкола.

— Майже полуніч, — відповіла я і пальцями відламала шоколадну квітку з тістечка та згризла її, не переймаючись через гарні манери.

— Час дякувати й прощатися! — проспівала мені на вухо Еффі.

В такі миті я навіть любила цю її пунктуальність, від якої неможливо відкрутитися. Ми забрали Цинну та Порцію, Еффі провела нас поміж важливих персон і простежила, щоб ми з кожним попрощались особисто, а потім підштовхнула до дверей.

— А ми хіба не повинні подякувати президентові Снігоу? — спитав Піта. — Це ж його дім.

— О, він нечастий відвідувач таких вечірок. Занадто зайнятий для цього, — відповіла Еффі. — Я вже все влаштувала. Завтра йому надішлють усі належні подяки й подарунки... Ось ви де! — Еффі помахала двом служникам, які попід руки тримали п’яного Геймітча.

Вулицями Капітолія ми їхали на машині з затемненими вікнами. Позаду їхала ще одна автівка — з підготовчими командами. Святковий натовп на вулицях був такий щільний, що рухались ми дуже повільно. Але Еффі це врахувала, і тому рівно о першій годині ночі ми сіли в потяг, і він від’їхав од станції.

Геймітча вклали в його купе. Цинна замовив собі чаю, і всі ми розсілися навколо столу, на якому Еффі перевіряла розклад і щосекунди нагадувала нам, що Тур досі триває і розслаблятися ще не час.

— Попереду ще Свято врожаю в Окрузі 12. Отже пропоную зараз усім випити чаю — і по ліжках.

Ніхто не сперечався.

Коли я розплющила очі, час був уже пообідній. Моя голова лежала на Пітиній руці. Не пам’ятаю, коли це він уночі прийшов до мене. Я повернулась, намагаючись не потурбувати його, але він уже прокинувся.

— Жодних кошмарів, — промовив він.

— Що? — перепитала я.

— Вночі тобі не снилися кошмари, — відповів Піта.

Справді так. Уперше за довгий час я спокійно проспала всю ніч.

— Утім, мені наснився сон, — мовила я, згадавши, що саме бачила я уві сні. — Я бігла крізь ліс за переспівницею. Довго бігла. Виявилося, що то була Рута. Я зрозуміла, що це вона, коли почула її спів.

— Куди вона тебе привела? — спитав Піта, забираючи волосся з мого чола.

— Не знаю. Місце було незнайоме, — сказала я. — Але почувалась я справді щасливою.

— Уві сні ти й здавалася щасливою, — мовив він.

— Піто, а як так виходить, що я ніколи не відаю, коли кошмар наснився тобі? — спитала я.

— Не знаю. Просто я не кричу і не шарпаюся в ліжку. А прокидаюсь, паралізований жахом, — відповів Піта.

— Ти маєш будити мене, — промовила я, думаючи про те, що сама я перериваю його сон двічі, а то й тричі за ніч. І про те, скільки часу в нього забирає, щоб заспокоїти мене.

— Нема потреби. В моїх кошмарах я здебільшого втрачаю тебе, — промовив він, — а тільки-но бачу, що ти поряд, усе минається.

Тьху. Піта зазвичай так спокійно робить подібні заяви, що в мене мову відбирає. Втім, він просто чесно відповів на моє запитання. Він не тисне на мене, не примушує відповідати йому взаємністю, освідчуватись. Але я й досі почуваюся жахливо, ніби я використала його з лихою метою. А може, і справді використала? Не знаю. А знаю я лише те, що сьогодні я вперше почувалась ніяково, прокинувшись із ним в одному ліжку. Іронія ж у тому, що тепер ми офіційно заручені.

— Гірше буде, коли ми дістанемось додому і мені знов доведеться спати самому, — промовив він.

Він мав рацію — ми вже були майже вдома.

На сьогодні порядок денний в Окрузі 12 передбачав вечерю в будинку мера Андерсі, а на завтра — Свято врожаю і мітинг на честь переможців на площі. В останній день Туру переможців усі святкують Свято врожаю, але зазвичай це просто вечеря вдома або з друзями (якщо ти можеш це собі дозволити). Цього року це буде подія на весь округ, а оскільки Капітолій її спонсорує, то весь округ завтра матиме напхані животи.