У вогні

— Дивись, ми вже майже в Окрузі 11. Ходімо поглянемо.

Ми попрямували до останнього вагона. Там були стільці й дивани, але найчудовіша річ — те, що в цьому вагоні задні вікна піднімаються аж під стелю — їдеш собі, дихаючи свіжим повітрям, роздивляєшся краєвиди. Величезні просторі поля. Де пасуться стада молочних корів. Цей округ такий не схожий на наш рідний лісистий дім!

Потяг почав пригальмовувати, і я подумала, що це чергова зупинка, аж тут перед нами виросла огорожа. Щонайменше десять метрів заввишки, а згори облямована величезними витками колючого дроту. Порівняно з цим парканом наш паркан в Окрузі 12 — просто дитяча забавка. Я швидко пробігла очима по нижній частині огорожі, захищеній величезними металевими плитами. Під такий не підкопаєшся і на полювання не втечеш. Потім я побачила вартові вежі, розташовані через рівні проміжки, — на кожній була озброєна охорона, яка зовсім не пасувала до безмежних диких лук навколо округу.

— Я трохи іншого очікував, — промовив Піта.

Рута мені розповідала, що в Окрузі 11 за дотриманням правил пильнують набагато суворіше, ніж у нас. Але я й уявити собі не могла, що все настільки суворо.

Далі почалися пшеничні поля — тягнулися скільки сягає око. Чоловіки, жінки і діти, вдягнені в солом’яні брилі, щоб сховатися від сонця, оберталися у наш бік, користуючись нагодою випростати спини, і спостерігали за потягом, який проїжджав повз. Удалині я розгледіла фруктові сади і подумала: невже це саме ті сади, де працювала Рута, збираючи фрукти з найтонших гілочок на верхівках дерев? Невеличкі скупчення хатинок (порівняно з ними будинки на Скибі просто висококласні) виринали то тут, то там, але всі вони були порожні. Коли починається збір урожаю, потрібна кожна пара рук.

Поля тяглися і тяглися. Я не могла повірити своїм очам — Округ 11 був просто величезний.

— Як думаєш, скільки люду тут мешкає? — спитав Піта.

Я похитала головою. В школі нам розповідали, що це великий округ — і все. Жодних конкретних відомостей про населення. Але діти, яких ми щороку бачимо по телевізору на Жнива, очевидячки, тільки невеличка кількість із тих, що насправді тут мешкають. Цікаво, як тут усе відбувається? Може, тут спочатку здійснюється попереднє жеребкування? Обирають трибутів заздалегідь і пересвідчуються, що вони присутні в натовпі на площі? І як Рута врешті-решт опинилась на сцені, де ніхто — хіба вітер — не міг зголоситися добровольцем замість неї?

Я втомилася від неосяжності й безкінечності цих просторів. Коли зайшла Еффі та сповістила, що час одягатися, я не заперечувала.

Я повернулась назад у купе і дозволила підготовчій команді взятися до моєї зачіски й макіяжу. Зайшов Цинна, в руках він тримав жовтогарячу сукню, прикрашену візерунками з осіннього листя. І я згадала про те, як Піті подобається цей колір.

Потім Еффі зібрала нас із Пітою і востаннє повторила програму на день. У деяких округах переможці проїжджають через усе місто, а жителі їх вітають. Але в Окрузі 11 — можливо, через те, що міста особливо й немає, бо хатинки розкидані задалеко одна від одної, а може, через те, що під час збору врожаю люди потрібні на полях, а не в місті, — наша публічна поява обмежувалась лише майданом. Майдан містився перед величезною мармуровою будівлею — Будинком правосуддя. Колись він, мабуть, був дуже гарним, але час узяв своє. Навіть по телевізору можна було роздивитися плющ, що обплів побитий фасад і прогнутий дах. Сам майдан був оточений брудними вітринами крамничок, більшість із яких узагалі давно не працювали. Якщо десь в Окрузі 11 і є заможні райони, то це точно не тут.

Весь наш публічний виступ проходитиме надворі — на веранді, як назвала це Еффі, а саме на мощеному кахлями портику між сходами та вхідними дверима Будинку правосуддя, затіненому дашком, що його підтримують колони. Нас із Пітою відрекомендують публіці, потім мер Округу 11 виголосить промову на нашу честь, а ми відповімо заздалегідь підготовленими в Капітолії словами вдячності. Якщо у переможця були союзники з числа загиблих трибутів, то вважається за гарний тон згадати про них і сказати щось від себе. Я маю сказати щось про Руту й Трача, але щоразу, коли я вдома сідала готувати промову про них, все так і закінчувалось порожнім аркушем паперу. Мені важко говорити про них спокійно. На щастя, Піта щось там собі написав, і якщо внести невеличкі зміни, ця промова зарахується нам обом. Наприкінці церемонії нас нагородять чимось на кшталт почесного значка, і ми зможемо ретируватись у Будинок правосуддя, де на нас чекатиме святкова вечеря.

Коли потяг під’їхав на вокзал Округу 11, Цинна саме завершив останні штрихи до мого образу, туго перев’язав мені коси помаранчевою стрічкою і причепив до сукні золоту брошку-переспівницю, з якою я не розлучалась на арені. На платформі нас ніхто не зустрічав, не було делегації від влади, лише восьмеро миротворців, які провели нас прямісінько до кузова броньованої вантажівки. Коли двері за нами з брязканням зачинились, Еффі пирхнула.

— Чудово, зустрічають нас, ніби ми всі тут злочинці, — промовила вона.

«Не всі, Еффі. Тільки я», — подумалось мені.

З вантажівки випустили нас лише перед чорним ходом до Будинку правосуддя. Ми поквапились усередину. Я зачула чудові пахощі майбутнього бенкету, але вони все одно не могли перебити смороду плісняви та гнилизни. Нам не дали часу роззирнутись. Поки ми квапливо прошкували до головних дверей, на майдані залунав гімн. Хтось швидко почепив на мене мікрофон. Піта взяв мене за ліву руку. Мер оголосив наш вихід, і масивні двері зі скрипом відчинилися.

— Всміхайтеся ширше! — звеліла Еффі й підштовхнула нас. Ноги вже несли нас уперед.

«Ось воно. Ось коли я маю переконати всіх, що до нестями закохана в Піту», — думала я. Зазвичай урочистості чітко сплановані, тож як мені це зробити? Зараз не час для поцілунків, але я, можливо, щось вигадаю.

Коли ми вийшли, зірвалися гучні оплески, але ні підбадьорливих вигуків, ані свисту, як у Капітолії, не було. Ми ступали затіненою верандою, поки не вийшли з-під даху, й ось ми вже на верхівці залитих сонцем мармурових сходів. Коли очі призвичаїлися до сонця, я побачила, що будинки навколо майдану оздоблені величезними прапорами, які ховали сліди руйнації. Майдан юрмився від люду, але я збагнула, що це лише купка мешканців округу.

Як завжди, для родин загиблих трибутів під сценою було збудовано спеціальну платформу. З боку Трача тут були тільки згорблена старенька і висока дужа дівчина, гадаю, його сестра. А з боку Рути... Я була неготова побачити родину Рути. Її батьків із засмученими обличчями, її п’ятьох молодших сестер, схожих на неї як викапані. Тонка постава, блискучі карі очі. Вони тулилися, ніби зграйка маленьких чорних пташок.

Оплески затихли, і мер виголосив промову на нашу честь. Підбігли дві дівчинки з величезними букетами квітів. Піта почав за сценарієм дякувати, а потім і я піймала себе на думці, що мої губи рухаються і підхоплюють його промову. Добре, що мати з Прим так мене вимуштрували, аж я можу проголосити її навіть уві сні.

В Піти було дещо від себе, записане на картці. Але читати він не став, а натомість заговорив простими невигадливими словами про Трача й Руту, про фінальну вісімку, про те, як ці двоє зберегли життя мені, а таким чином і йому також, і про те, що ми їм заборгували й ніколи не зможемо віддячити. Потім він завагався і додав те, чого не було написано на картці. Можливо, він думав, що Еффі змусить його ці слова викреслити.

— Це не відшкодує вам утрати, але на прояв нашої вдячності ми б хотіли, щоб родини трибутів з Округу 11 щороку до кінця нашого життя одного місяця отримували виграні нами гроші.

Натовп не міг стриматися — загомонів. Того, як учинив Піта, ще зроду не траплялося. Я навіть не знаю, чи це законно. Мабуть, і Піта цього не знає; та навіть якщо це незаконно, і він би і питати ні в кого не став. Що ж до родин Трача й Рути, то вони лише приголомшено витріщалися на нас. Їхні життя змінились назавжди, коли вони втратили Трача й Руту, але цей подарунок змінить їх знову. На місячний виграш трибута можна утримувати родину цілий рік. Доки ми житимемо, їхні родини не голодуватимуть.