Страница 4 из 59
Горицвіт натягнув тятиву — прицілився. Стріла цьвохнула, мов батіг, і вдарила найближчому гуннові в груди. Навіть не скрикнувши, той змахнув руками і впав з коня
додолу.
— Є один! — радісно вигукнув Горицвіт і потягнувся до тула ще за одною стрілою. — Боги допомагають мені!
Та гунни теж були досвідченими воями. Помітивши, де сколихнулася гілочка верболозу, вони, не гаючись, випустили туди п’ять стріл, і ті холодно й тужно проспівали пісню смерті. Дві з них влучили в хороброго улицького воя — одна в руку, друга — в горло.
Мов підсічений колосок, упав Горицвіт навзнак у жовтаву гостролисту осоку і, хоча був ще живий, не міг зробити найменшого поруху. Тільки туманіючим поглядом дивився вгору, де крізь зелене листя пробивався клаптик голубого неба.
Потім кущі розступилися — і до нього під’їхало кілька вершників. Щось швидко-швидко заговорили між собою. Та він нічого не розумів. Лежав мовчки, безстрашно спостерігаючи за тим, як один із них видобув з піхов блискучу шаблю і, нахилившись з коня, вдарив йому прямо межи очі...
* * *
Тим часом Боривой вивів свій невеличкий загін із гирла яру, де залишився Горицвіт, у його середню частину. Зарості тут стали рідші, нижчі, бур’яни цупкіші, зате довкола височіли жовті прямовисні стіни, подзьобані дірками, у яких гніздилися бистрокрилі щурики, піднімалися в небо гострі шпилі, а з глибоких темних урвищ віяло похмурою прохолодою.
В одному місці русло яру розгалузилося на три майже однакові рукави. Втікачі завагалися. Куди повернути?
Боривой задумався. Справді, куди?
Повернеш наліво — опинишся ближче до землі уличів, куди дорога їм тепер заказана. Поїдеш прямо — невідомо, коли виберешся в степ, бо з обох боків страшенні яруги. Залишається повернути праворуч, бо звідти відкривається прямий шлях на північ, де живуть племена спільної мови і спільної віри.
Взяли праворуч.
їхали поволі, з останніх сил. Коні ледве трималися на ногах, а люди — в сідлах.
Боривой знав, що гунни недалеко. Горицвіт їх затримав. Та чи надовго? І він з тривогою й розпачем поглядав назад, не вірячи сам собі — невже погоня відстала?
Тому різкий вигук Всеслава, хоч і не був несподіваним, все ж змусив його здригнутися.
— Гунни!
Він оглянувся. П’ять верхівців швидко наздоганяли їх. Отже, Горицвіт таки поклав одного! Молодець! Та ще п’ять лишилося! Що робити? Де шукати порятунку? Не мине й хвилини, як нападники наблизяться на політ стріли!
Потрібно було на щось зважитись. Кожна прогаяна мить прискорювала фатальну розв’язку.
Боривой окинув поглядом похмурі стіни яру, покривлені, корчуваті деревця, що тулилися в западинах, тріщинах та вузеньких припічках, гострі шпилі, що, мов зуби дракона, вп’ялися в небо, — і раптом помітив на висоті десяти чи п’ятнадцяти ліктів чималий уступ, де могло вільно поміститися кілька людей, до нього вела крута, ледь помітна звірина стежечка.
На роздуми вже не було часу.
— Туди! Нагору! — скрикнув він. — Друзі, беріть князя на руки! Коней залишайте внизу! Будемо захищатися до останнього!
Дубок і Всеслав понесли князя Добромира. Княгиня Іскра і княжна Цвітанка подерлися слідом за ними. Боривой відступав позаду, готовий випустити стрілу в першого ж переслідувача, котрий наважився б наздоганяти їх.
Уступ над прямовисною кручею був зовсім невеликий, але достатній, щоб там розташувалося кілька втікачів. Всеслав і Дубок поклали князя під стіну — і княгиня та княжна відразу схилилися над ним, намагаючись якоюсь мірою зменшити його страждання. А вої повернулися назад, до Боривоя, і, загородивши стежку щитами, приготували луки і мечі для останнього рішучого бою...
Кий і Щек обережно наблизилися до густого куща шипшини, де стояв Хорив, і глянули з кручі вниз.
На протилежному боці яру, на невеликому плоскому уступові, причаїлося троє — один чоловік і дві жінки. Чоловік лежав горілиць під самою стіною, і старша жінка поправляла йому на нозі закривавлену пов’язку. А молодша, власне отроковиця, а не жінка, заломивши руки, з жахом дивилася, як на вузькій стежині, що вела до їхнього схову, простоволосий юнак, майже підліток, прикриваючись щитом і поволі відступаючи вгору, списом відбивався від трьох гуннів, що з оголеними шаблями насідали на нього.
В бур’яні, на дні яру, пронизані стрілами, вмирали два юнакові одноплемінники. Але вмирали недаремно: побіля них корчилися в передсмертних судорогах два гунни.
— Це, напевно, уличі! Або тиверці! — скрикнув Кий. — Тому юному сміливцеві довго не протриматись!
Допоможемо йому, братове! Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!
Брати цілилися недовго, різко свиснули три стріли — і два нападники, мовби наткнувшись на невидиму перепону, упали й покотилися донизу, на дно яру. А третій, що стояв нижче, раптом випустив з руки шаблю і злякано оглянувся. Побачивши на кручі трьох воїнів з наведеними на нього луками, він упав на коліна і заблагав пощади.
— Не стріляйте! — наказав Кий братам і, стрибнувши з кручі, шурхнув по майже прямовисній глинистій стіні донизу.
Брати кинулися за ним.
Зв’язавши полоненого і забравши зброю, всі троє швидко подерлися нагору, де ні живі ні мертві стояли, обнявшись і все ще не вірячи, що врятовані, дві жінки й отрок років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Однак вони не зовсім довіряли і своїм рятівникам, бо затиснули в правицях списи.
— Не бійтеся нас! Ми поляни! З роду русів! — гукнув Кий.
— Ов? — подала голос старша жінка, не опускаючи списа.
— Клянусь Світовидом! Мене звати Києм, а моїх братів Щеком та Хоривом.
— Чого вам треба?
— Ми врятували вас, а тепер хочемо допомогти вам! Хто ви?
— Це улицький князь Добромир, — показала старша жінка на пораненого, — я княгиня Іскра, а це наші діти — Цвітанка та Боривой.
Княгиня опустила спис і знеможено сіла біля князя. Княжич і княжна теж опустили зброю.
— День добрий, — привіталися брати. — Дякуйте богам, що порятували вас!
— Доброго вам здоров’я, милі отроки, — тихо озвався поранений князь, силкуючись підвестися. — Дякую вам за нас усіх! Ви врятували нещасного улицького князя і його родину...
До нього нахилилася княжна:
— Отче, тобі важко говорити!
Але він заперечно похитав головою:
— Нічого, доню... нічого... Хоча мені й важко, зате я знаю, що ви тепер врятовані єсте і будете жити!
— Ти також, отче.
— І я... звичайно...
Останні слова князя прозвучали непереконливо. Кий міг би заприсягтися, що він не вірив у те, що житиме. Вигляд у нього був зовсім поганий. Очі хворобливо блищали, на лобі висіялися дрібні росинки поту, на губи впала чорна смага, а груди під закривавленою пов’язкою здіймалися часто і важко. З напіврозкритого рота зі свистом виривалося повітря. По всьому було видно, що душі предків уже стоять над ним і кличуть у далеку мандрівку, з якої ніхто ніколи не повертався.
Було йому років під п’ятдесят. Обличчя мужнє, помічене кількома старими шрамами. У розпатланому спітнілому чубі блищала сивизна. Важкі міцні руки безперервно шарили по траві, мовби шукали щось, або судорожно стискували держак меча, і з цього можна було зрозуміти, що чоловікові дуже боляче і дуже важко.
— Князю, що ж сталося з плем’ям уличів? — спитав Кий, вражений тим, що побачив.
Ім’я князя Добромира було йому добре знане. Та й хто не чув про сміливого князя уличів, котрі сиділи в степу? Слава про нього летіла попереду прудких стріл улицьких воїв. Копита Добромирового коня торували не раз шлях до Дону проти кочовиків, котрі вогненними смерчами налітали на мирні поселення уличів, та на Дунай — проти гуннів, котрі після смерті Аттіли розпалися на окремі племена і розбрелися хто куди.
Що ж трапилося з уличами тепер? Чому князь Добромир опинився тут, далеко від своєї землі, без воїв, лише з жоною та дітьми, тяжко поранений, майже при смерті?
Подібні почуття відбилися на обличчях Щека і Хорива.