Черлені щити

Тоді Любава злізла з дуба, узяла на руки Жданка і з криком побігла вниз.

— Дорогі наші! Рідні!

3

Хан Кза зустрів сина Чугая в степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо, низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів — і зрозумів усе. Його серце враз обірвалося і зупинилося.

І крикнув хан на все поле:

— Що-о? Що-о?

Йому ніхто не відповів. І ця тиша, грізна, сувора тиша, що зависла над військом, підтвердила його страшний здогад.

— Ні! Ні! Не може цього бути! — Він виставив поперед себе руки, мовби захищався від удару. — Ні! Ні! Ні-і-і!

Зі страхом і відчаєм дивився на покритих чорними попонами білих коней, що везли між собою похідні носилки, і відчув, як провалюється під його ногами земля.

А білі коні повільно наближалися, їх вели, тримаючи за вуздечки, старі прославлені батири Байток і Суюм, з якими Кза зростав, дружив і не один раз ходив у бойові походи. Тепер голови їхні похилені, на рідких сивих вусах блищать сльози.

І все ж до останньої хвилини хан сподівався на щось. На що — на чудо?

Чуда не сталося. Коні наблизилися,! в носилках він побачив свого найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима втупився у ясне синє небо, ніби питав: "Що ж це, батьку? Чому небо таке чорне, чуже, непривітне?"

Кза з криком кинувся до носилок, припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його чорного чуба, заглядав у тьмяні очі, ридав над ним, як мала дитина.

Всі стояли мовчки, бо нічим було втішити старого хана.

А Кза приказував:

— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вай-пай! Ясний соколе степовий, чому ж так рано склав ти свої крила! А я ж сподівався колихати онуків, а тепер колишу тебе на смертнім одрі! Що я скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому ж відступився від тебе Тенгріхан і не захистив від чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О, вай-пай! Горе мені!

Він бив себе в груди, дряпав нігтями обличчя — аж кров виступала на ньому, простягав до неба руки, мов благав повернути йому сина, якого так несподівано втратив, і знову нахилявся над мертвим і тихо, по-старечому плакав.

— Як це трапилося? — спитав нарешті. — Як же ви не вберегли мені сина, батири?

Байток і Суюм ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:

— Ми всі були побіля нього, хане… Жоден спис і жодна шабля не могла його дістати… Та дістала клята стріла — влучила ханові прямо в шию… Що ми могли подіяти? Як порятувати?

Байток відкрив шовкову хустину, що покривала покійного, і Кза побачив на шиї, нижче того місця, де нижня щелепа круто повертає вгору, невеличку рану. Якраз там, де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, — разом з кров'ю, що цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла і його молода душа…

Кза довго і безтямно дивився на ту невеличку круглу ранку, ніби ждав, що станеться чудо і рану затягне живою плоттю. Та і на цей раз, як і з Костуком, чуда не сталося: син не відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.

— Хане, що будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку Суют. Кза підвів голову, тихо відповів:

— Додому… Звичайно, додому… Я хочу поховати його на нашій землі, по звичаю предків наших. Ми насиплемо над ним високу могилу і поставимо кам'яну матір-прародительку, щоб довічно плакала над своїм сином… Там же поховаємо і хана Костука…

— Далеко ж… А дні такі жаркі! Як довеземо?

— Пошукайте меду!.. У лісі видеріть, у бджіл, або у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра в уруських коморах, то, може, у кого і мед знайдеться!.. У меду й довеземо…

Мед знайшовся.

Обох покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили тельбухи, а натомість напхали полину, чебрецю' та звіробою і залили розтопленим на сонці медом. Потім, змастивши густо ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За весь цей час Кза не проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла ханів поклали на сідла і прив'язали вірьовками попід кінськими черевами, раптом підняв угору руки і завив на весь степ, як вовк, так страшно і болісно, що всім стало моторошно:

— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а тепера гайда додому! І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я влаштую вам такий похорон, якого не знав і не видів Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та його братії! І вимощу я вам з тих голів кривавий надгробок, щоб довіку ви відчували, що ваша смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він скочив у сідло і вдарив острогами коня.

4

Високі береги Дніпра від Трипілля до Києва у грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року були густо всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі переправи і були готові грудьми зустріти Кончака на дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й не міг знехтувати великою небезпекою, що нависла над Руссю. Він став зі своїми дружинами та ковуями по Десні та Остру — на той випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про це від своїх вивідачів і не маючи підтримки від хана Кзи, не ризикнув напасти на них і обмежився грабуванням і руйнуванням Переяславської землі.

Великі князі київські прекрасно розуміли, що їхній обов'язок не тільки не допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо ж із самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: "Се половці у мене! А поможіте мі!" Та сил у них для рішучого наступу було недостатньо, тож залишилося покладати надії на прихід Давида Ростиславовича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на човнах й отаборився у Трипіллі. Був він не в дусі. Зело не в дусі. Гадав, що буде пишна зустріч, а його не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславович. І хоча Давид знав, що обидва великі князі не бенкетують, не соколиними ловами займаються, а кожного дня ждуть нападу Кончака, примхлива душа його перевернулася. Припливти з військом за сімсот верст і мати таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечеса-воєвода?

Він хотів того ж дня підняти вітрила і рушити у зворотний бік. Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і передав два листи: розпачливого від Володимира з проханням про негайну допомогу і суворо-ділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на переяславську сторону.

Давид спалахнув.

— Про це мови не було! Святослав закликав мене рятувати Київ, а тепер хоче запроторити хтозна-куди!

— Не хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити Кончака — під Переяславом чи на Дніпрі? Цим ми обороняємо і Київ і Чернігів. Та й Смоленськ теж…

— Неоднаково! — гарячкував Давид. — Мої люди стомилися за таку далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день і ніч сидячи біля весел! Врешті, де ми візьмемо коней? А піхтурою йти в степ смоляни не звикли!

Смоленські бояри підтримали князя:

— Ми пливли до Києва! Без коней у степ не підемо! Коли б тут була рать з Кончаком, то билися б, а десь-інде раті з ворогом шукати — не можемо: уже ся єсми ізнемогли!

Славута поскакав до Святослава. Що робити?

Святослав покликав Рюрика — разом склали листа Давидові, умовляли не відступати від загальноруського діла і спільно вдарити на ворога. А Рюрик від себе написав окремо: "Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича, вкрай важке. Якщо ми не прийдемо на той бік, вина за тисячі і тисячі загублених душ ляже на нас. Допоможи, брате! Не осором роду Ростиславичів! Не зроби так, як ти зробив дев'ять літ тому, коли не допоміг мені і братові Роману в битві з половцями біля Ростовця і погані захопили через те шість берендейських городів, перемогли нас, а многих воїв і бояр полонили".