Страница 5 из 91
— Гаразд, бери… Бранців маємо досить… А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобі моя тамга — з нею безборонне проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь товари на Тор — вигідно продаси. — І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами — це був родовий знак хана. — Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.
— Тоді йдіть!
Коли вийшли, Ждан сказав:
— Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене — визволив з неволі тяжкої… Однак скажи мені — навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж пряма зрада!
Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.
— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!
— Як? І про князів, і про Альту?
— І про князів, і про Альту… Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?..А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують… Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка… Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину…
— Ну, якщо так…
— Завтра побачимо — як… А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток…
— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок.
…Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і з ще більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу руських князів і зняв облогу.
Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села й хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви і попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.
Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.
— О боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської україни! І як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули, до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?
Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.
— Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища!
Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.
— Тепер я попрощаюся з тобою, дядьку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край…
Купець витріщив очі.
— Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся бога, отроче!
— А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола ні двора!
— Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав — половці все спалили…
— А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?
— Так вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!
— А в Києві хто мене жде?
— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе є добрий приятель!
— Хто ж це?
— От тобі маєш! — Купець аж руками ударив об поли. — Невже не здогадуєшся? Таж я! Хто ж іще?.. Невже гадаєш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе не відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди… Та мало яка трясця може зустрітися в дорозі! Ні, ні, розлучатися нам зараз не слід! Прибудемо до Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна птаха!.. Та й не до Києва ми зараз попростуємо…
А куди ж?
До Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.
Ну, коли так… — невпевнено протягнув Ждан.
— А як же інакше, хлопче? — і, зрадівши, купець торкнув коня.
До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброєного люду, а також дітей, жінок, старих. Найближчі села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунає веселий сміх. Навіть діти принишкли. Йде Кончак! Адже всім у пам’яті, як шість років тому він лютував на Переяславщині, не жаліючи нікого, особливо дітей, яких винищив без ліку!
Самуїла і Ждана завели у гридницю[8], де попід стінами на широких лавах сиділи бояри та ліпші мужі. Прямо проти входу, на узвишші, — князь Володимир Глібович та княгиня Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.
Подорожніх підвели до них.
Князь Володимир мав років двадцять сім — двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся зачесане назад. Між акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі уста. Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.
Княгиня Забава — така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов'янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.
— Ви стомилися — сідайте ось тут… Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава… Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
— Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
— Але ж там половці!
— Там був Кончак з ханом Туглієм… І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом. Володимир Глібович підняв брови.
— О! З чого ж така честь вам випала?
— Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинами на Альті, ждуть підмоги.
— Це ти все вигадав? Про князів?
— Вигадав.
— Для чого?
— Та просто так… Щоб налякати!
— Ну й що? Налякав?
— Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав'язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив — другого дня зняв облогу і відступив за Сулу.
— Не може бути! — вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав…
— Чого не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
— Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі! Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
8
Гридниця — велике приміщення в князівському палаці або прибудоване до нього для гриднів, тобто молодших князівських дружинників, та прийому гостей.