ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ

І раптом сталося щось таке, що й кущ, і ліс, і весь світ крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетів. Уляся опекла мою щоку поцілунком. А далі зірвалася й побігла по присипаній торішнім листям стежці. Довгу мить стояв спантеличений, а тоді засміявся й побіг за нею. Наздогнав її вже на краю лісу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землі я чи на небі, серце мені стукотіло, цієї миті міг звершити неймовірне. Я ладен був обійняти увесь світ і роздати всім людям хоч по краплині щастя.

Одначе біля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь–ледь зашарівшись, але дивлячись мені просто в очі своїми чорнющими очима, мовила:

— Пам'ятаєш, ми говорили про поцілунки. Ти сказав, що поцілунки є грішні і є безгрішні — на Великдень. То вважай, що сьогодні Великдень. Христові поцілунки.

І пішла. А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.

Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати — піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, ковнір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно–русий, трішки кучерявий чуб виглядав з–під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом:"Що це ти, Іване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.

Блукав по подвір'ю і думав: Боже, що ти сотворив зі мною! Як мені тривожно і як гарно, як обнадійливо–солодко. Ось для чого цей світ, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогодні Улясю й вона усміхнеться мені, а більше мені нічого не треба. Я мовби летів понад світом на невидимих крилах, був по вінця заповнений коханням, навіть поховальні дзвони в Онуфріївській, найближчій до нас, церкві видзвонювали мені не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се гріх великий, і він також на мені. Як і той, що Божі слова"любіть один одного так, як я любив вас, я переінакшував у серці на любов до дівчини.

Плекав мрію піти з Улясею в ліс ще раз,. сподівався, що отой чар повторяться знову, але за два дні, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, і Уляся всміхнулася мені тільки в останню мить, коли підбіг до віконечка з другого боку карети. Усміхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з місця.

Наступного дня Оленка запитала мене:

— Ну як той мій наречений?

Мені чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про річ, до якої вже прицінилися і яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.

— Наречений? — сказав я. — Хіба вже заручилися?

— Не заручилися… А чого ото ми їздили до Глухова і Яків приїздив сюди? Чи ти й справді ні про що не здогадуєшся? Всі здогадалися.

— Всі — нехай, тобі це встид.

— Отакої, — розвела руками Оленка. — Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.

— То й поціновуй сама.

Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.

— Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний, — вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: — А він… вродливий і веселий, коли захоче.

— Отож, коли захоче.

— А твоя гетьманівна…

Я спалахнув, як пороховий гніт.

— Що ти мелеш…

— Ой–ой–ой… Святий та божий. Вона мені казала…

— Що вона тобі казала?

— Що ти… дурний… Ні, це я так…. Сказала, що ти не такий, як усі парубки.

Бачив по ОленцІ, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацікавитися моєю скромною персоною. І мені стало тоскне на душі.

Дуже зрадів, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу — приспів час обревізувати сотні полку, а також його власні маєтності.

Поїхало нас троє: я, Борзаківський і Рубець, й пробули в мандрах аж три тижні. Тиждень прожили в селі Неданчичі над Убіддю. Полковник виторгував у козачки Євдокії Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих і тридцять монет дрібної копійчаної лічби української в урочищі Розсудовщина сіножать та ліс з бортним і не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лісі на хуторі ми й жили, копали копці та ставили стовпи межові — кляки. Тоді ще полкова скарбниця не була відокремлена від скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця — багатшим і полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тільки рангові маєтності, а всі інші лишалися у його володінні.

Двоє неданчичівських селян та нас троє викопували в урочищі Розсудовщина між річкою та болотом старі потрухлі стовпці й ставили нові. Обідньої пори селяни поїхали возом до села, а ми розташувалися на галявинці під двома корячкуватими дубками й зварили куліш з таранею. Селяни видрали гніздо диких бджіл і половину стільника залишили нам, отож сьорбали ще й окріп, заправлений материнкою. Туркотіла десь у лісі горлиця, повівав легіт–вітерець, ми розкошували на галявині довго. І розповів я за обідом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка.

— А що ж, — мовив Борзаківськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясі в шкіряному чохлику, краючи на лусті хліба тоненькими смужками сало. Навіть тут, серед лісу, він був вштивий, охайний. Такий скрізь. В чернігівському"Під звіздою,, найчастішого чину шинку, він п'є вишукані угорські вина, а в чорній, неначе дігтярня, придорожній корчмі смердючу, з пригарою горілку, але й там і там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь — тому ж корчмареві — ласку —

Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя…

— Якого там їм вождя… Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є, — буркнув Рубець.

— Та що ти таке кажеш, — обурився Борзаківський. — Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом…

— Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи…

— Розсмикали народ, розтягли…

— А я що кажу, — похмуро правив Рубець. — І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови — погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба…

— Та ж не всі, не всі, — гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри. — Ще ж недавно, згадай… За Мазепою… Кинув вождь клича…

— Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? — Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь. — Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське — п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів… і лишилося з ним врешті–решт п'ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився… А цар Петро — картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій — води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.

— Старий він уже був, вельми старий, — скрушно мовив Борзаківський. — Он Орлик…

— Орлик, сокіл, горобець… І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою, — раптом підніс голос Рубець. — І не підуть вони ніколи… Правдиво, Іване, я кажу? — Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови–ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь. Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати. '