ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, і заревів Клим.

— Ми — не суд, — сказав Полуботок. — Ми тільки дивимося, що може присудити суд. — І зітхнув глибоко. — Зацним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похід голіцинський разом одбували. Через те і в гостину до тебе став. Шкода мені тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманівна просить… щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман і війт, сплатиш вину урядову й панську, а син твій нехай іде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зітне його там татарська стріла, то, може, вітер вивіє з дурної голови лихі думки.

Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадці Улясю, вона сиділа навпочіпки над потічком, вербовою гілочкою водила по воді.

— Долю свою видивляюся, — сказала. — Ну, чим там скінчилося?

— Скінчилося, як і мало скінчитися. Простив пан полковник. А тобі — дяка довічна. — І я поцілував їй руку, ще й сказав. — Цілую тобі руку, як рідній матінці.

— Дивний ти, Іване, — мовила дівчина. І зненацька лукаво та хитро: — Та й не кепсько це, коли матінка молодша на кілька літ.

Я відчув, що в мене паленіють вуха та щоки.

— Там тебе шукають… Тра їхати, — пробелькотів і пішов.

Чомусь пішов сам, не чекаючи на неї, не хотів, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений і водночас щось ніс у собі, а що, не знав. З тим і приїхав до Чернігова.

* * *

Тільки двох князів у давнину називали руськими: Київського та Чернігівського. Кажуть, що свою назву Чернігів отримав від непрохідних чорних і червоних лісів, які колись оступали місто з усіх боків. Темні бори, гаї та діброви й понині обкладають могутніми крилами це дивовижне місто котре змагалося славою та красою з Києвом і Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасені на придеснянських луках коні сягали копитами Прикарпаття, Волги і Дону, Москви–ріки, берегів Чорного моря, срібні чернігівські сурми стрясали повітря в далеких і близьких краях, чернігівські вої вкидали в переляк блискучими щитами половців та ляхів, чудь і мерю й своїх кровних братів полян та древлян, і втомилися від походів коні та люди, й потроху губили сіверяни в походах ті щити, й поймалися зеленою іржею сурми, возвеличувалися інші міста, інші народи, а древній славний Чернігів перетворився в звичайне полкове місто, зі зветшалою, в обломах і осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрі обліпили місто з усіх боків, подекуди позносили вали, хати й цехові майстерні налазили одна на одну, місто розповзалося на схід, в сторону річки Стрижня і вже давно не нагадувало той грізний, суворий, величний Чернігів, якому проспівали славу давні літописці.

Щоправда, немало церковних бань було відзолочено за Мазепи, й відремонтовано церков, і збудовано нових, допильновує порядку в місті й нинішній полковник Полуботок, хоч таки зветшало місто, розлізлося, неначе недопечений гарбузяний пиріг, ховає воно в надбрів'ї соборів, огромі валів, настороженій тиші глибоких вузьких вуличок якусь особливу таїну, якої не знайдеш ні в якому іншому місті. В тій таїні лишилося вельми мало величі, значно більше в ній туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високі могили попід містом, в самому місті є одна — за старим валом, і друга — навпроти Успенського Єлецькбго монастиря, в саду, який належить монастиреві, вони нагадують, що там похована колишня велич і колишня слава цього міста.

Чимось провинилося місто перед Богом, і почали падати на нього одне лихо за іншим. Кілька літ тому, 1710 року, гаряча південна юга нанесла на місто, на поля, сади та луки хмари саранчі, в такій кількості її не бачили тут ніколи, вона обліпила церкви, будинки, коні бридилися йти по ворушкій ріці, собаки ховалися в буди, але й там їм не було рятунку, люди не могли через неї зужити страви, і стояли в повітрі шемрання та шелест — саранча поїдала все, що могли перетерти її щелепи. По саранчі прийшов голод, далі — моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули місто, втікали в ліси.

Неначе в покуту за ті лиха, наступні роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всі, хто втік з Чернігова, знову застукотіли сокирами теслі, бляхарі ляскотіли дерев'яними молотками по блясі. Пан полковник наказав перемонтувати всі цегляні будівлі, які належали уряду, таких будинків у місті немало: полкова канцелярія та полковий суд, магістрат, латинський колегіум, а також доми: архієрейські цегляний і дерев'яний, дім настановленого від царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кілька інших. Є в місті фортеця і є цитадель з Прогорільськими ворітьми між вулицею Гончою і старим земляним валом; між фортецею і обивательськими будинками — міська площа, на ній збираються перед походом козаки, тут проголошують царські укази та важливі постанови полкового уряду, магістрату, від площі бере свій початок і головна вулиця — Любецька, яка веде на Київський виїзд. Окрім Київського, в місті ще кілька виїздів: Глухівський — на Глухів, Орел і Москву, а також дорога на Стародуб, Седнів та Городню; Санктштербурський — через село Роїще і ще один — на Сорокошичі, до кордону польського.

Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити більшість чернігівських церков: соборну Преображення Господнього, Архістратига Михаїла, Чудотворця Миколи, Богоявлення Господнього, Святої Великомучениці Катерини та Воздвиження Животворного Хреста, Стрітення Господнього, Вознесіння Господнього, Жон–мироносиць, а також кілька старих, давніх, які лежать у руїнах. Видно звідси й монастирі — Борисоглібський, П'ятницький жіночий, Успенський Єлецький, Троїцький.

Звідси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерігати за містом, іноді мені здається, що плин часу для нього зупинився давно і в місті живуть князі та ченці–чорноризці, перших я бачив на протилежній, Замковій, горі, других — на дні вузьких темних вуличок, таких вузьких і темних, що лід у них лежить до середини літа. Старі й нові вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво — старий вал проходив біля Успенського Єлецького монастиря, в монастирі поралися ченці в чорній одежі, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з містом, адже колись, учнем, знав тільки колегію та садибу, у якій жив, саме місто цікавило мене дуже мало, було, на мій погляд, вельми загадковим і навіть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрізь бачив підступ і небезпеку. Напочатку й справді всілякі негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячі собаки, а то й сільський дядько опереже пугою, бо, бач, підійшов близько до воза. Нині ж бачив місто інакше, в єдності з минулим, ще й те минуле вабило дужче, ніж нині суще, яке ставало дедалі гіршим.

Нині ніхто нікому не вірить, скрізь правлять заїжджі урядовці, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшніші за розбійників, появилося багато злодіїв, старців, волоцюг, що не день — відчиняються німецькі та московські лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривітне.

Отож я любив дивитися на місто й думати про його минуле, про тих несуєтних людей, які лежали під темними дерев'яними і куцими камінними хрестами під валами, і донедавна вважав своє життя також похованим, скінченим. Воно скінчилося зі смертю матері та вилученням з Академії, й здавалося, вже ніщо не пробудить у мені цікавості та спраги життя.

Не менше, ніж на пагорбі, любив я товктися в полковій канцелярії, надто в тій кімнаті, де правили службу Пилип Борзаківський, Семен Рубець та–Василь Биковськйй. Просидівши п'ять дзиґарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кімнаті, темперували на завтра пера, різали папір, грали в дами та правили теревені. Найдужче мене цікавив Пилип Борзаківський, козак шляхетний, тонкий розумом і розмислом, трохи ферт, трохи забіяка, жартівник і лицедій, він чимось приваблював і чимось відштовхував. Він дуже гарно сміявся, й чи не найдужче я вподобав його за той сміх. Високого зросту, тонкий у стані, з тонкими рисами продовгуватого блідого обличчя, на якому виділялися чепурні, хвацькі чорні вусики, був він трохи гоноровитий, любив усілякі законозисті справи, підбирав їх за своєю вдачею, а чи то вони за якимось невідомим мені законом самі чіплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дідичів, які зваблювали своїх наймичок, про шинкарок та їхніх полюбовників, про чарівниць та характерників.