Страница 67 из 103
— Чому вона вирішила, що я можу звільнити кого-небудь? — стривожено запитав Хауссер. Він був зараз схожий на їжака, який згорнувся клубком і виставив на всі боки голки обережності і недовір’я.
— Вона вважає вас впливовою людиною. Вона наміть сказала: «Він усе може…»
— Дурниці, — Хауссер, здається, розсердився. — Ці люди кожного німця вважають за впливового. Я маленький чиновник, тільки й усього.
— Ви скромничаєте, — засміялась Оксана. — Вже одне те…
— Що вона ще сказала вам? — голос Хауссера звучав різко.
— Вона не приховувала, що її брат український націоналіст, і казала, що ви… За її словами виходило так, що ви вже декілька разів добивалися звільнення деяких націоналістів, заарештованих гестапо.
— Фантазія! — майже викрикнув Хауссер. — Фантазія сексуальної істерички й нічого більше. Вам треба було виставити її за двері.
— Я жінка, пане раднику, — лагідно сказала Оксана. — Мені зрозуміле її горе. Вона каже, що її брата арештували у зв’язку з цим убивством. Одначе ви ж переконані в тому, що вбивця — партизан, а не націоналіст. Тому я вирішила вас попросити зробити все можливе…
— Клопотати за націоналістів теж входить у ваші обов’язки? — зло посміхнувся Хауссер.
— Ні, звичайно, це моє особисте прохання. Сподіваюсь…
— Її тривога передчасна, — радник закрутив головою, немов комір був тісним і душив його. — Передчасна. І запам’ятайте, Єво, я маленький чиновник. Мій вплив мізерний. В українців є приказка — п’яте колесо до воза. Я — оте п’яте колесо.
— Все можливе… — з хитрим виглядом сказала Оксана. — Але вже одне те, що мене послали до вас…
Честолюбна посмішка затремтіла на пухлих губах Хауссера. Він раптом задумався, промовив потираючи щоку.
— Скажіть, Єво, там, у вас… Може, ви що-небудь чули. Як американці і англійці сприймають швидкий наступ радянських військ? їх це тішить?
Ось що цікавить експерта у східних питаннях. Але що він сам думає з цього приводу? Оксана ухилилася від прямої відповіді.
— Всім хотілося б, щоб війна швидше закінчилася.
— Здається, ви не хочете бути відвертою. — Хауссер був розчарований. — Я не думаю, щоб американці й англійці були в захопленні від воєнних успіхів росіян. Це не в їх інтересах.
— Так, я чула…
— Ага! — зрадів радник. — Я думаю, що ваші були б не від того, аби ми, німці, чим довше затримали росіян тут, на підступах до Західної Європи?
— Але ж є зобов’язання, обов’язок, — сказала Оксана так, ніби намагалася відхилити від союзників звинувачення у віроломстві.
— Зобов’язання, союзницький обов’язок… Все це слова! — зневажливо махнув рукою радник.
— Як сказати…
— Тоді ж чому не виконується зобов’язання відкрити другий фронт?
— А вам не терпиться? — лукаво примружила очі Оксана.
— Ні, я просто в захопленні. Ваші політики хотіли б здерти шкуру із звіра, вбитого іншими.
— Гадаєте, що нам у цьому пощастить?
— У минулому такі випадки…
Пролунав стук у двері, й Хауссер не закінчив фразу. Зайшов уже знайомий Оксані лейтенант гестапо. Жадібно, одним рухом очей він охопив і, мабуть, зафіксував у своїй зоровій пам’яті обличчя Хауссера й Оксани, їх постаті, ліжко біля стіни, наче сфотографував усе це, й усміхнувся дівчині сліпучою, схожою на спалах магнію, усмішкою. Злегка клацнув закаблуками.
— Пане раднику…
Хауссер навіть не глянув на нього.
— Скажіть вашому шефу, що я хворий і не можу прийти. Скажіть, що моя хвороба є наслідком того, потрясіння, яке я пережив у зв’язку з убивством, учиненим серед білого дня, всього за кілька сот метрів від кабінету шефа.
Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:
— У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…
Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.
В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.
— Ми не знайомі… Генріх Гайлер.
— Єва.
— Дуже приємно. — Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. — Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.
— А що ви можете запропонувати? — без особливої зацікавленості запитала Оксана.
— Казино, товариську вечірку…
— І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.
— Що ви! Як можна? Даю слово, що буду пити стільки, скільки ви дозволите. Можу навіть зовсім не пити, жодної чарки.
— Ну, такі жертви мені не потрібні. Це було б навіть нудно. О котрій годині ви зайдете за мною? Я маю на увазі відвідання казино.
— Сьогодні? Сьогодні я не можу. Давайте завтра, о восьмій годині вечора.
— Не можу обіцяти… Я не впевнена, що завтра в мене буде бажання розважатися.
— Але сьогодні неможливо, — винувато сказав лейтенант. — Ви ж знаєте, що сталося… у нас дуже багато роботи.
Вони затримались на площадці сходів.
— Це, звичайно, відмовки чоловіків. Ви позбавляєте мене навіть товариства радника. Не розумію… Може, ви його теж запідозрюєте в причетності до вбивства? Ви мене лякаєте!
Лейтенант розсміявся.
— Ми дуже цінуємо й любимо пана радника, повірте. Для мого шефа він завжди бажаний гість. До завтра!
Гестапівець клацнув закаблуками й побіг униз по східцях, здоганяючи радника, який пішов попереду.
Журналістка чекала Оксану на сходах третього поверху.
— Я зробила все можливе, Маріє.
— Що він сказав, Євочко? — стрепенулась журналістка, не зводячи очей з Оксани. — Він пообіцяв вам?
— Ні, він нічого не обіцяв, він сказав: «її тривога передчасна». Пан радник двічі вжив це слово — «передчасна».
— Він врятує Петра, — переконано промовила Марія. — Коли так сказав…
— Між іншим, пан радник розсердився, довідавшись, що ви вважаєте його за впливову людину, яка допомагає націоналістам.
— Цього не треба було казати, Євочко. Він дуже обережна, скритна людина й усе тримає в таємниці. Але я запевняю вас — він усе може, від нього багато дечого залежить. Якщо він так сказав… Я можу сподіватися… Дякую, Євочко.
Зайшовши до кабінету начальника гестапо, Хауссер зрозумів, що Герц і оберштурмбаннфюрер Грефрат давно чекають його. Судячи з виразу їх облич, між ними вже відбулась розмова, однаково неприємна для обох.
Герц, як тільки побачив Хауссера, відразу ж підвівся з-за столу, збираючись вийти, але Грефрат зупинив його.
— Не треба, ви не перешкодите. — Оберштурмбаннфюрер привітався за руку з радником, почекав, коли той сяде, й приступив до справи.
— Пане Хауссер, я в загальних рисах уже знаю ті обставини, за яких відбувся цей жахливий випадок. Пан штурмбаннфюрер виклав мені свою точку зору й ознайомив з вашою. Не буду приховувати — тут розмова відверта, й було б помилкою рахуватися з будь-чиїм самолюбством, — я більше схиляюсь до вашої думки. Звичайно, у нас є підстави вважати, що вбивство організовано партизанами. Але справа не в цьому, й зараз мова буде йти про інше. — Оберштурмбаннфюрер тяжко зітхнув. — Є дві обставини, з якими ми не можемо не рахуватися. Версія, за якою убивство приписується українським націоналістам, набула, на жаль, широкого розголосу серед німців. У цьому, — знову-таки не буду приховувати, — є певна вина штурмбаннфюрера, який проявив зайву поспішність у своїх висновках і діях. Але це ще півлиха, все можна було б виправити. На жаль, рейхсміністр Кох поінформований про те, що сталося, саме в такому дусі. Він вимагає страти заложників. Ка-те-го-рично! — Грефрат кисло посміхнувся, розвів руками. — Сподіваюсь, тут не потрібні особливі коментарі. Всі ми знаємо характер рейхсміністра й його впливовість!
— Це вам не Розенберг… — не без зловтіхи додав Герц.
Оберштурмбаннфюрер зморщив носа, неначе від смороду.
— Я вважаю, що будь-які порівняння недоречні, а це тим більше. Ми говоримо про Коха. Навряд чи слід з-за якихось чотирьох-п’ятьох бандерівців доводити справу до конфлікту з рейхсміністром. Треба підкоритися.