Страница 61 из 103
Вепр наказав привести сотенного. Він пройшовся по кімнаті й сів за стіл.
В супроводі озброєного автоматом і кинджалом здорованя Богдан зайшов до світлиці — скуйовджений, гнівний, з набухлими жовнами на вилицях.
Вівчарка підвела голову, злегка вишкіривши зуби.
— Слава Україні!
— Героям слава!.. — відповів надрайонний, з неприхованою цікавістю розглядаючи сотенного.
— Друже Вепр!.. — хвилюючись, почав Богдан.
— Почекай, почекай… — заспокійливо підніс руку надрайонний. — Чого ти наїжачився? Все вияснимо… Сідай до столу, будемо снідати й поговоримо. Тільки треба здати зброю. Друже Горо!..
Богдан рвучко поклав руку на кобуру й побілілими очима втупився в надрайонного коменданта.
— Ну, ну… — осудливо й разом з тим благодушно промовив Вепр. — Такий у нас порядок. Ти ж знаєш…
Сотенний, не зводячи очей з надрайонного, повільно розстебнув ремінь з кобурою, що на ньому висіла, й, не оглянувшись, передав його здорованю, який стояв поруч.
— Принесіть ще одну виделку й. чашку, — тоном дбайливого господаря наказав Вепр. — Сідай, Богдане. Мабуть, зголоднів? Самогону, правда, нема. Та обійдемося…
Принесли виделку й чашку, чистого рушника. Богдан обсмикнув френч, сів до столу. Він, як і раніше, був насторожі, час від часу зціплював зуби й запитливо поглядав то на Вепра, то на референта пропаганди, який сидів з сумним виглядом на лаві біля вікна. Надрайонний, немовби не помічаючи цих насторожених поглядів, присував до Богдана тарілки, підливав молока в чашку.
їли мовчки. Вепр через плече кидав шматочки собаці, й вона, клацаючи зубами, ловила їх на льоту. Коли взялися за курча, Вепр, смачно похрумкуючи кісточкою, промовив, немов уважав обтяжливим дотримуватися формальностей:
— Друже Могило, ви запишіть нашу розмову з сотенним.
Референт поспішно дістав папір, автоматичну ручку й влаштувався на краю столу. Вепр витер рушником куточки губ.
— Декілька запитань, Богдане. Ну, звичайно, відповіді повинні бути правдивими, нічого приховувати не можна.
— Я кажу тільки правду, друже Вепр, — твердо відповів сотенний. — Мені приховувати нема чого.
— Чудово… Почнемо з батька. Твій батько воював у російській армії, одержав якусь там нагороду…
— Так. Одержав солдатського георгіївського хреста. Снарядом йому відірвало три пальці на лівій руці, а він гармату не кинув, продовжував стріляти.
— Він зберіг цього хреста? Хвалився ним?
— Так. — Богдан зніяковів. — П’яним інколи хвалився. Але ж то кожний так. Все ж таки пам’ятка про війну. Ви ж розумієте, друже Вепр, батько літня вже людина…
— Російські пісні співав?
— Було… Теж коли був п’яним.
— Які пісні?
— Я вже не пам’ятаю… «Лучинушку» та ще якусь про Єрмака.
— А більшовицькі?
— Які більшовицькі? — насторожився Богдан і зразу ж осів, криво посміхнувся… — Ну, цю… «Сміло у ногу ступайте»… Було інколи…
Вепр схвально кивнув головою, кинув оком на референта, який старанно записував зміст «розмови».
— Добре. Я бачу, що ти нічого не приховуєш. Молодець!.. Тепер скажи, ваша родина була в Росії в час революції?
— Так. Ми були біженцями. Трохи жили в Київській губернії і потім — у Саратовській. У 1920 році повернулися додому.
— Ти революцію пам’ятаєш?
— Ні, я тільки народився тоді, в сімнадцятому році.
— В Росії народився? В цій… Саратовській губернії?
— Ні, мати мене в дорозі народила. Десь за Харковом.
— Народився в Росії… — повільно з притиском промовив Вепр, повертаючись до референта. — Дитинство провів там же…
— Ні, друже Вепр! — запротестував Богдан, думаючи, що його не зрозуміли. — Мені тільки три роки було, коли ми. з Росії перебралися до Польщі.
— А хіба я кажу, що тобі було тринадцять? — засміявся Вепр. — Рік, два, три чи десять років — всі вони вважаються роками дитинства. Не дорослим же ти тоді був!
— Це правда, був ще зовсім малим, — погодився Богдан і зітхнув полегшено. Не розумів він — до чого» всі ці тонкощі, але відчував, що Вепр запитує про них недарма, а немовби готує для нього якусь пастку. Пастки Богдан не боявся, він був у своїх, йому просто було образливо й трохи смішно від того, що Вепр ніби обнюхує його з усіх боків. А що ж такого? Не один його батько п’яним вихвалявся царською цяцькою і: співав російських пісень. На Волині колишніх царських солдатів тисячі. Не за власним бажанням вони пішли на війну…
Богдан не те щоб заспокоївся, але став більш упевненим у собі. Власне, впевненість не залишала його на протязі всього того часу, як хлопці з служби безпеки розбудили його п’яного й сказали, що Вепр терміново викликає до себе. Злякався він тільки один раз, уже тут, у світлиці, коли Вепр наказав здати зброю. Це була тяжка для Богдана хвилина. В голові його майнула було думка про близьку смерть, але він зумів опанувати себе й не наробити дурниць. Вепр штукар, він любить пограти на нервах. Що вони можуть зробити з ним? Знімуть з посади командира сотні? Ну, що ж, буде чотовим, ройовим або навіть шеренговим. Не відмовиться. А може, пошлють до школи командирів. Це навіть буде краще для нього, до школи командирів він давно просився.
— Скажи, друже Богдане, поляки садовили твого батька у в’язницю?
— У в’язницю? — здивувався Богдан. — Ні, батько у в’язниці не сидів, це брата мого старшого, Семена, посадили на два місяці.
— Почекай з братом. Спершу закінчимо про твого батька. Пригадай, може, поляки арештовували його?
— Арештовувати то арештовували, але у в’язниці він не сидів. Його тримали дві доби при гміні, у холодній. А було так: наш поліцай оголосив, щоб усі загорожі, тини, що виходять на вулицю, були весною побілені вапном. Я не знаю, чому батько не побілив, здається, не дістав вапна. Ну, й звичайно — штраф… У поляків знаєте, як було. Батько штрафу не захотів платити, його відразу ж — у холодну. Потім мати позичила грошей, заплатила штраф, і батька відпустили.
— Твій батько був у більшовицькій партії чи в КПБУ?
— Ні, — Богдан притис руку до грудей. — Слово честі, друже Вепр. Він неграмотний був, у політиці не розбирався.
— Чому ж у вашому селі його називали більшовиком?
— Люди його так не називали. Це поліцай пан Кухарський так обзивав мого батька. Наш поліцай усіх українців називав більшовиками. Він завжди, будучи п’яним, кричав: «Тут, на східних кресах, усі більшовики, пся крев!» Ну, а тим більше, що наша родина повернулася з Росії…
— Добре, — кивнув головою надрайонний комендант. — Тепер про старшого брата. Його за що посадили?
— Можна сказати, ні за що. Був якийсь там страйк, наші дядьки в селі зашуміли, не хотіли йти до пана на роботу. А вночі хлопці вивісили на дереві червоного прапора. Хтось сказав, що то наш Семен, — тоді йому років шістнадцять було, — і його забрали.
— Червоний прапор… — повернувши голову до Могили, підкреслив Вепр.
— Тоді така мода була — вивішували червоні прапори, — знайшов за потрібне пояснити Богдан. Він неприємно подивився на Могилу, який без упину строчив пером по паперу. Богдан був селянином, а в селян віками виробилось недовір’я до писарів, протоколів і до інших «паперів», від яких, як свідчив досвід поколінь, селянинові нічого було сподіватися добра.
Надрайонний, загадково посміхаючись, полистав малесеньку записну книжечку, прочитав щось, зітхнув.
— Твого батька й старшого брата вбили німці?
— Так, — сумно підтвердив Богдан і теж зітхнув.
— У мене є відомості, що німці їх убили як комуністів…
Богдан широко розплющив очі від подиву.
— Друже Вепр, — промовив він з докором. — Хто вам міг дати такі відомості? Це неправда, чиїсь вигадки! Я вам розповім, як було. Є багато свідків, півсела бачило, як німці вбили мого батька й брата.
Сотенний перевів подих і гаряче продовжував:
— Почалося все через тітчину корову. Наш староста Василь Михайлюк — такий негідник, яких мало на світі. Німці приїхали забирати худобу. Староста мав дві корови, то він своєї жодної не віддав, а до тітки привів німців. Вона вдова, четверо дітей — і всі тримаються на отій корові, вона їх годує. Батько пожалів сестру й почав сперечатися з Михайлюком, Німець штовхнув батька карабіном, батько схопився рукою за карабін, і тут його почали бити інші німці. Прибіг Семен, хотів заступитися за батька. Хтось з німців вигукнув «Більшовик!» Ну й… Поклали їх обох тут же на вулиці, біля тітчиної хати. А корову тітчину повели….