Страница 52 из 103
— Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.
— Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.
Здається, можна довіритись. Пощастило.
— Хто в вас у хаті?
— Баба моя.
— А сусіди?
— Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.
Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.
— Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? — насмішкувато й радісно сказав господар. — Приймай гостя, земляк твій.
— Ой! — жінка опустила на землю відро, сплеснула руками. — Невже з Генічеська? Рідненький!
— Та ти зачекай, Таню. Нагодуй людину, а потім розпитуй. Не бачиш…
У хаті все вияснилося. Дружина лісника була «руська». Австрійський військовополонений Іван Бузик зумів підкорити серце генічеської рибачки Тані Приходько, хоч і був майже на п’ятнадцять років старшим від неї. Таня всупереч волі батьків обвінчалася з «австріяком», а в двадцятому році — поїхали на його батьківщину.
Лісник, може, в соте слухав розповідь дружини, а все червонів від задоволення, покректував, хвацько підкручував сивіючі вуса. Бравий дідуган, брови ще чорні, чуб густий, хоч і припорошений сивиною.
Запросили до столу. Колесник, стежачи за приготуваннями господині, давно ковтав слину, але сісти за стіл відмовився.
— Не можу. Не сам я…
Господарі сполошилися.
— Боже! Скільки ж вас? Де вони?
Хвилин через п’ять уся голодна компанія сиділа за столом, посилено працюючи щелепами. Тетяна Никифорівна ні про що не розпитувала, кидалась то до припічка, де смажилася курка, то в комірчину по борошно, то подавала на стіл готове, наливала в кухлі молока. Колесник дивувався самому собі: здавалося, за останні дні він забув, що таке голод — печеної картоплі, раків, яблук-дичок, грибів і ягід було доволі, так ні ж, уже встиг з’їсти стільки, що вистачило б на сімох, а не наївся. Зрозумів, що як не стриматися, то можна захворіти. Що могло б бути для них безглуздішим — потерпіти від обжерливості. І коли Тетяна Никифорівна заходилась було коло млинців «на другий захід», Колесник скомандував собі й товаришам:
— Досить! Устати з-за столу!
Сердечно подякували господарям і провели з ними «військову нараду». Було вирішено прийняти пропозицію лісника й проїхати двадцять кілометрів підводою.
Півдня втікачі спали в клуні на сіні, а коли господар побудив їх, на подвір’ї вже стояв парокінний візок з плетеним васагом, запряжений ситим гнідим конем.
— У нас так їздять, — сказав лісник, помітивши здивований погляд Колесника. — Пара коней рідко в кого. Вона потягне, наша коняка, не сумнівайтеся, скільки в вас там тої ваги лишилося… Шкіра та кості.
Він вручив кожному торбу з харчами й пару постолів, пошитих (устиг, видно, за цей час!) із шкіри дикого кабана. Це був неоціненний подарунок, бо їхнє жалюгідне взуття ледве трималося на ногах.
Господар повкладав утікачів на дні васага, прикрив гарненько сіном, а зверху поставив щось важке. Здається, це були кошики з яблуками, бо крізь запах сіна почав проникати аромат улежаних яблук.
— Ну як, хлопці?
— Добре.
— Сідай, Тетяно.
Он як! їх повезе господиня. Ну що ж, може, навіть краще. Навряд чи хто запідозрить, що жінка відважилася везти радянських військовополонених, які втекли з табору.
— Щасливо.
— Дякуємо, господарю. Вік пам'ятатимемо.
Тетяна Никифорівна вмостилася на передку.
— Вйо! — і візок покотився м’якою трав’янистою дорогою.
Шикарно, краще не придумаєш. Тетяна Никифорівна нудьгувати не дає. Як тільки від’їхали від двору, почалися розпитування й розповіді. Крізь сіно все чути добре, наче сидять рядком та й розмовляють. Скаже їх візничка: «Тихо!» — замовкнуть. За хвилину-дві почується глухий стукіт зустрічної підводи. «Слава Йсу!» — «Навіки слава!» — «Куди зібралася, Тетяно?» — «До сина, за внуками скучила». — «Дід Іван здоровий?»— «Здоровий, богу дякувати…»
Проїхала підвода, й знову розповіді Тетяни Никифорівни: яке те море Азовське ласкаве, а в бурю страшне, як восени ловлять під Генічеськом кефаль, що нагуляла жиру в Сиваші, як пригнали до них полонених австрійців, «Я, як побачила його вперше, Ваню свого, аж злякалася — худий, вуса чорні, як у таргана, а очі… очі добрі такі, сумні, в мене відразу серце тьохнуло. Передчуття все-таки було. Повірите — з першого разу».
Південне сонце, солоний вітер моря, молодість, тривожне, повне страхів кохання… Не забуде цього Тетяна Никифорівна ніколи. Розказує вона, й чути, як сякається, сльози втирає або сміється радісно. Перед самою війною збиралася поїхати на батьківщину, знайшла там брата, сестер, листи й фотокарточки від них одержала. Зібралася, а тут війна клята. Мабуть, так уже судилося їй, і не думає побувати в рідних краях, одного в бога благає — аби сини повернулися з війни.
Так і їхали. Минули двоє сіл. Тетяна Никифорівна перекидалася словами із знайомими, досить довго розмовляла з якоюсь жінкою, частувала її хлопчика яблуками. Мимо — чути було — проходили люди. Потім поїхали далі, й знову повільна розмова в дорозі. Серце в Колесника ні-ні та й заниє в тривозі. Надто вже добре й до неправдоподібності щасливо складалося в них усе того дня, а він не любив, коли удачі йдуть одна за одною, знав, — так не може тривати довго.
Тридцять кілометрів провезла їх Тетяна Никифорівна. Висадила в лісі, розказала, якого напрямку треба триматися, щоб перейти найближчу залізницю, й схлипнула прощаючись: «Рідненькі мої…»
Через два дні втікачі знову зустрілися з людьми.
Вийшло так, що після великого нічного переходу світанок застав їх у полі. Попереду, кілометрів за два, як здалося Колесникові, темнів великий ліс. Вирішили проскочити цю відстань, щоб днювати в лісі. Поспішали з усіх сил, пройшли два обіцяних Колесником кілометри, а ліс віддалявся й віддалявся від них, розростався вшир, захоплюючи половину горизонту.
Уже порожевіли вершки дерев, коли вони вскочили в ліс. Виявилося, їх помітили й чекали. Двоє… Вони були в зелених сукняних кашкетах — поширений серед місцевих жителів головний убір, — добротних куртках, чоботях. В одного на грудях висів німецький автомат, другий здійняв з плеча гвинтівку.
— Стій! Що за люди, куди йдете? — недобре мружачи очі, запитав той, що був озброєний автоматом — молодий, білявий, схожий на німця.
Поліцаї, партизани — не розбереш. Для партизанів, мабуть, надто добре одягнені. Вимова в молодого чиста, схоже — українець. Може, пожаліє.
— Брехати не буду, — відповів Колесник. — Полонені, пробираємось додому, до своїх сімей.
— Українець?
— Так.
— Ці теж?
— Ні. Росіянин і татарин…
— Більшовик, комуніст?
— Ні, — з запинкою відповів Колесник.
— Брешеш!
— Комуністів німці відразу розстрілюють. А я ще живий.
— Зброю маєте?
— Ні.
Молодий навів на них автомат, кивнув головою товаришеві. Той поклав на землю гвинтівку й обшукав кожного з затриманих, легенько стукаючи сильною рукою по кишенях і інших місцях, де могла бути схована зброя. Він був суворий на вигляд, худорлявий, з великим синюватим шрамом на щоці. Мав років тридцять п’ять.
Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє — поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому, а той не погоджувався, кілька разів сказав: «Не дозволю, пане Казімєж». Як і можна було припустити, йшлося про долю затриманих, молодий поляк наполягав на тому, що їх треба постріляти.